— Але я хочу заплатити.
— Я добряче заробив, коли тут була столиця. Не збіднішаю, — цирульник підморгнув. — Утім, можу підказати, де ваші гроші приймуть з великою радістю.
Дорога привела до того самого салону з дзеркалом у вітрині.
— Все крутиться по колу, — пробурмотів Гнат.
Кисле обличчя продавця вмить зникло, коли він побачив характерницького гаманця.
— Оновити гардероб, авжеж, розумію! Може, пан бажає пошити костюма на замовлення?
Кунтуш із чорного оксамиту. Гаптований золотою ниткою Мамай на серці ззовні. І рік, 1845, — на серці з внутрішнього боку.
— Пан бажає, — Гнат мало не розреготався, коли промовив таке вголос, — пан бажає готового одягу.
У голові народився задум.
Він придбав плащ і пару костюмів для полювання — схожі на вбрання божевільного магната, який полював на них десять років тому — й одразу перевдягнувся. Заборонив запопадливому продавцеві викидати старі вдяганки і поклав їх разом із обновами.
Розплатившись без торгу, пішов до зброяра.
— Які чудові шаблі, пане!
Авжеж, чудові! За ними Гнат доглядав значно краще, ніж за самим собою.
— Чому вирішили продати, коли не секрет?
То був подарунок батька...
— Якщо передумаєте — поверну за ту саму вартість.
То були просто гострі шматки загартованої сталі.
При Бойкові лишався револьвер (другий забрав Ярема) і стилет жевжика. Ха! Якби той бовдур просто зараз зіткнувся з ним упритул, то не впізнав би.
Характерник повернувся до кімнати, покорписався в саквах, переклав найважливіше до нового чемоданчика. Пішов до стайні.
— Бувай, старий друже, — погладив Упиря по холці. — Ми з тобою побували у пекельних сраках... І ти завжди мене виносив звідти. Відпочинь тепер, еге?
Упир бив землю копитом. Іти від нього було значно важче, ніж віддати близнючок до чужих рук.
— Один квиток до Лісабона? Без зворотного? — перепитала касирка. — Мається лише каюта першої кляси, інші розкуплені.
— Беру.
Спішно розбудований після початку війни повітряний порт розташувався у західній частині міста. Далі, коло залізниці, бовваніли вантажні доки; ближче стояли пасажирські. Споглядання струнких башт із повільними неповороткими цепелінами вселяло душевний спокій. Отой, що біля п'ятої, — його...
Гнат сів за вільний столик у кав'ярні під відкритим небом, виклав перед собою квиток, перевірив: так, усе правильно. П'ята вежа. До вильоту години дві. Пощастило, що рейс, який відбувається раз на десять днів, трапився саме сьогодні.
— Чого бажаєте? — спитав кельнер, уклонившись.
— Кави.
Зрештою, навіщо йому лишатися?
Помста скінчилася. Ордену більше нема — і не буде. Те, що зліпить старший Яровий... Ні. Навіть якщо гетьман особисто пообіцяє йому перстень осавули.
Варган загинув. Савка загинув.
Катря загинула...
Малюк має кохану. Щезник має доньку. А він, брат Еней? Він не має нікого. Нікого і нічого!
Знову швендяти між прихованим селищем і маєтком Ярових? Заливатися вечорами горілкою? Споглядати, як роки беззмістовно течуть повз?
Ні. Цей квиток — не втеча. Це віднайдення того, що дарує сенс. Це ніж, що пробиває серце, аби відкрити нову стежку.
Друзі зрозуміють. На те вони й друзі! Пилип схвалив би таке рішення... Коли відверто — Енеєве зникнення нічого не змінить. Не такий розумний, як Варган, чи дивацький, як Павич... Яка з нього користь? Він тільки лаявся, пив і махав шаблями. Простий хлопака з чорним сонцем на грудях. Невелика втрата.
Кельнер приніс паруючу філіжанку, і Гнат кивнув, намагаючись не видати розчарування її малесенькими розмірами. Тепер він грав нову роль, дивну й незвичну — у дорогому костюмі, з напомадженими вусами і виголеним оселедцем, Гнат мав шляхетний та імпозантний вигляд, і на нього поглядали з цікавістю... Особливо жінки. Він уже позабув, як вони можуть дивитися! У новій ролі Бойко почувався чудернацько, але приємно.
Отже, повітряна мандрівка від сходу Європи до самого її заходу. Потім водою з Лісабона до Нового світу. А там — на пошуки родини.
Уляна. Як їй ведеться? Чи здорова? Де оселилася? Чи до неї добре ставляться?
Остап. Наскільки виріс? Чи опанував нову мову? Де вчиться? Чи знайшов собі друзів?
Родина. Його найближчі люди! Невже після всього пережитого він нарешті рушає до родини?
Гнат одним ковтком випив гіркий напій. Ох і бридь! Гіркота враз отруїла його думки, осіла на язиці гущею, схожою на чорний пісок Потойбіччя. Покотилася до шлунку зневірою.
А що, як вони не зрадіють? Живуть собі щасливо вдвох... Як вони жили тут, поки він, безголовий телепень, вештався бозна-де!