А що, як Уляна знайшла іншого? До такої красуні всі під ноги лягають — хоч у Канаді, хоч у Африці... Молода. Самотня. Навіщо їй відмовляти собі у щасті?
Годі тішитися сміховинними мріями. Вони живуть новим життям на новій землі. Вони не чекають на повернення старого уламку.
Навіщо псувати їхню злагоду?
Прокляття не скинути. Долю не змінити.
Тягати Уляну з Остапом за собою? Вештатися самотою і бодай-якось жити з родиною на одному місці? Знову піти на службу до місцевого Шевальє чи полювати на мерзотних жевжиків, аби заробляти на життя? Щезник може вигадувати що завгодно, але він, Гнат, був у Ґаада, і знає напевно — нікому не розірвати кляту угоду...
Коли ти справді любиш їх, то не обтяжиш своїм поверненням. Вони заслужили на краще.
— То не ваш цепелін, пане? — кельнер кивнув на квиток. — «Улісс», до Лісабона.
Гнат поглянув у небо, де звільнений від швартових аеростат повагом, наче небесний кит, відпливав на захід.
— Ні.
Характерник підвівся, кинув на стіл пару монет і рушив геть.
***
— Що ти тут забув, чужинцю?
Похмурий чоловік, ватажок двадцятьох стрільців, які завалилися до корчми, скинув шапку і безцеремонно всівся навпроти. На чорній шубі танули білі крихти.
— Агов! — незнайомець махнув рукою. — Ти мене розумієш?
Ярема неквапом згорнув книгу.
— Розумію, — відповів, не виказуючи розчарування.
Коли рипнули двері, він сподівався побачити іншу людину.
— Українець, — здивувався чоловік.
Його товариші скидали верхній одяг, припорошений сніжною крупою, гріли руки біля великого комину, розсідалися за довгі столи і повсякчас зиркали на ватажка, готові за першим знаком прийти на допомогу.
— Найманець.
Він умів грати цю роль довершено.
— Цікаво, — чоловік почухав натерту колючим шарфом шию. — Чого не воюєш удома проти Орди, найманцю?
— Набридло.
Яровий помітив його внутрішню боротьбу: чоловік був певен у силах загону, але досвідчений найманець не завадив би...
— Важко в бою без ока?
— Даю раду, — шляхтич поправив перев'язь, до якої звикнув настільки, що повсякчас забував про її існування.
— Що ти забув у глухому гірському селищі?
Чоловік удавав із себе тертого життям вояку, проте нагадував малу дитину, яка боїться вогню, та однаково тягнеться до нього.
— Відпочиваю після переходу, — Ярема майже не брехав.
— Не подумав, що тут посеред осені може сніг випасти.
— Ха! Люди рівнин не петрають у горах. За місяць тут ніхто не пройде! До квітня замете по голови, — чоловік глянув на зброю на Яремовому поясі. — Ти ба, револьвер! Шукаєш роботу?
— Де війна, там і робота знайдеться, — він допив яблучне вино, що подавали йому гарячим зі спеціями і медом — пити його інакше було неможливо.
— Нема тут ніякої війни, — відповів бородань. — Є Османська імперія. І є зграйка затятих дурнів, які досі борсаються проти неї.
— Значить, мої послуги не завадять.
Незнайомець просвердлив Ярового новим поглядом, потім скинув рукавиці, гукнув до господарки:
— Вина! — і повернувся до характерника. — Мене кличуть Ніку.
— Богдан, — назвався шляхтич.
Рукотискання було тривалим, немов через дотик Ніку намагався відчути справжні наміри співрозмовника. На стіл поставили відкорковану пляшку з товстого скла і два потемнілі від часу дерев'яні келихи.
— За знайомство, велетню!
Вино смакувало недозрілим кислим яблуком, що перебродило у власному соці.
— Гидотне пійло, — скривився Ніку. — Все забуваю, що не вміють тут вино робити. Тьху! Мають славну горілку на кісточках, але не продають, сучі діти — все для себе зберігають. Тримайся мене, Богдане, і я пригощу тебе гідним вином!
Пихатий йолоп, який вважає себе хитрим розумником. Дурити таких легко і несовісно.
— Пощастило тобі, — розпинався Ніку далі. — Ти шукаєш роботу, а мені не завадить людина, що вміє воювати.
— Скільки платиш?
— Бачу справжнього найманця, — розсміявся Ніку. — На ціні зійдемося, не ображу. Робота мається просто тут і зараз. Цікавить?
— Гроші завжди цікавлять, — знизав плечима Ярема. — Куди ідемо?
— Та вже приїхали, — Ніку кивнув на ватагу, яка випивала за його спиною. — Треба влаштувати урочисту зустріч загону, що прибуде невдовзі.
Характерник сьорбнув кислятини і негайно розчарувався в цьому рішенні. Тільки гарячим. Тільки зі спеціями! І медом.
— Що відомо про той загін?
— Відомо, хто. Відомо, скільки, — Ніку всіляко демонстрував, що завдання просте.
Зі шкури пнувся, аби його зманити.