— Звучить легко, — Яровий відставив келиха якнайдалі.
— Нелегко, — хитнув головою Ніку. — Загін невеликий, але веде його справжня курва... Чув про босоркань?
Ярема зітхнув з усією байдужістю, що міг зобразити.
— Це з тих, що чари чаклують? Мені доводилося вбивати характерників, які на вовків перекидаються, — шляхтич повільно, аби не сприйняли за напад, сягнув рукою поясу і дістав з кишені срібну кулю. — Ось такими крихітками косив. Нічого складного.
Очі Ніку засяяли, наче він отримав неочікуваний подарунок.
— Чудово, Богдане! Коли застрелиш ту курву — отримаєш удвічі більше.
Остаточно на гачку.
— Удвічі більше за що? Ми не сторгувалися.
Ніку зареготав.
— Ти занадто самовпевнений, Богдане, але подобаєшся мені. Сторгуємось, не турбуйся, — він ляснув себе по кишені, де ваговито брязкнуло. — Стріляти у вовка — то одне. А от лилиця, що пурхає небом... Значно складніша мішень. То що скажеш? Ти з нами?
— Долучуся.
Справжній найманець ніколи б не погодився без погодження ціни, але Ніку навіть цього не знав. Натомість озирнувся до своїх людей і підніс келиха вгору.
— Пийте сьогодні, як востаннє! Відзавтра ні краплі міцного. Загін підняв тост за перемогу, і тільки один Ярема не випив. Наступного дня лаштували засідку. Єдина дорога, що піднімалася з долини, розмальованої чорним і темно-зеленим, петляла ріденьким лісом, виходила на крутий пригірок і збігала на полонину, де в тіні Мармароських гір вікувало маленьке село. Саме на гребені, де втомлені підйомом мандрівники повільно долають кручу, Ніку розставляв людей.
Як і його підлеглим, Ніку бракувало досвіду, проте Яровий не виправив жодної помилки: характерник стояв осторонь, кутався в опанчу і мимоволі згадував, як лаштували засідку на Симеона. З іншими стрільцями не базікав — це суперечило його ролі, та й бажання не малося. Молоді, самовпевнені, ледь нюхали пороху... Але з такими можна перемогти, коли грамотно підготуватися, раптово напасти і переважити числом.
— Нащо заради вбивства десятка людей пертися у таку глухомань? — поцікавився Ярема.
— Голова того курвиська важить купу золота, — відповів Ніку. — Наказ про її розшук підписав особисто султан!
— Мертвою? Живою?
— Кому вона живою здалася? Хіба що драти її під хвоста! Та це і з мертвою можна, якщо поспішити.
Ніку вишкірився і потер собі між ніг.
— Та хвойда всім у печінках сидить! Не дає півночі спокійно жити.
Ярема сховав гнів під виглядом кашлю.
— Звідки знаєш, що вона тут буде?
— А тобі все знати треба, — зареготав Ніку.
Більше характерник не розпитував. Йому дали окреме місце — відкрите вітру, незатишне і самотнє.
— Ти з нами в бою не був іще, сам розумієш.
— Розумію.
Призначивши наймолодшого бійця відповідальним за гарячі казани з кашею і трав'яним чаєм, Ніку виставив чатових, заборонив курити і розподілив варти.
На засніженому пригірку Малюк згадав Острівну війну: шанці, великим трудом видовбані у промерзлій землі; окопна гарячка; вогники самокруток посеред теміні; бурульки під носом і на бороді; всепроникний мороз, проти якого не рятують три шари вдяганок. Згадав, як після нічних чергувань знімали чоботи і гріли біля вогню роздуті, вкриті прозорими пухирями пальці ніг. У декого пальці чорніли, їх потім відрізали у шпиталі. Порівняно з тим нестерпним морозом легкий холодець осінніх гір, розбавлений сніговою сирістю, не становив незручностей.
Почалося очікування — найдовша і найнудніша частина будь-якої засідки. Кашу і чай приносили справно. Засвітла Ярема читав книгу, яку захопив у дорогу з батьківської бібліотеки, а коли темнішало, лягав спати. Навколо посту він зліпив невелику огорожу, що зберігала тепло і захищала від вітру. Єдиним її недоліком був сам сніг, який під яскравим сонцем немилосердно різав очі.
Перша доба. До нього доносило уривки чужих розмов, але характерник не слухав: насолоджувався перепочинком у безперервній вервиці битв.
Друга доба. Небо тут низько — підстрибни, і торкнешся. Він так звик до насилля, аж не уявляв життя, де немає потреби постійно вбивати.
На світанку третьої доби сутінки розтяло пташиним криком. Крикнули так бездарно, що навіть йолоп розпізнав би умовний сигнал. Ярема скинув рукавиці, подмухав на руки, розслабив застібки на одягу і наготував револьвера.
Ледь чутно порипував сніг. Кручею повзла невеличка валка: двійко віслюків тягнули сани, вкриті світлою рядниною, далі волочилася інша пара з таким само вантажем. Полози оточували стрільці з рушницями напоготові: білі шуби, білі штани, білі каптури — їхні постаті зливалися з молочним присмерком.