— Засідка! — прогорлав Яровий, підхопившись на весь зріст. — Алярм!
І відкрив вогонь по своїх.
Перший залп мав бути найсмертельнішим, але люди в білому закотилися під сани перш, ніж кулі вразили їх. Віслючки нажахано загорлали, проте руху не спинили. Луна пострілів котилася між горами. Десь розпачливо лаявся Ніку. Ярема встиг розстріляти весь барабан, коли в груди вдарила відплата за зраду, і він упав за стінку сніжної огорожі, яку знесло парою інших куль.
Він стягнув одяг, перекинувся, завив — і в небі прошелестіли чорні крила. Величезне кажанисько промайнуло розмазаною тінню, впало на одного з чатових, долинув вереск. Водночас з-під саней застрікотіли постріли у відповідь.
Вовк помчав до найближчої пари нападників, збиваючи кучугури ударами лап. Не встиг перший стрілець збагнути, що на нього вскочило, коли ікла розідрали його горлянку; другий кинув рушницю і позадкував, виставивши руки перед собою. Вовк загарчав, стрибком збив із ніг, і вони покотилися крутим схилом, аж переляканий лемент не вщух під хижацькими щелепами.
Поки Ярема видряпувався назад до поля бою, зійшло сонце, а білий загін часу не гаяв: розбившись на пари, стрільці полишили сховок, обмінювалися сигнальними посвистами і зграбно винищували нападників, які, забувши про засідку, тікали врізнобіч у спробах зберегти життя.
Яровий вискочив до саней, задер морду догори — там нічниця дерлася ранковим небом, тримаючи Ніку за голову. Руки били по кажанячих лапах, ноги молотили повітря, і від цих безладних рухів голова Ніку сковзала між гострих кігтів, лишаючи на них закривавлені шматки шкіри. З новим ударом перетинчастих крил Ніку звільнився, і його короткий політ обірвався на гребені стріхи покинутої хати, де він склався навпіл під неприродно гострим кутом.
Жоден селянин не поткнувся надвір. Торохкали поодинокі постріли, слідом лунали короткі посвисти. Бійці в білому — обличчя під шарфами, очі безпристрасні — полонених не брали. Снували примарами; один поранений ліг на сани і паском перев'язував прострелену ногу. Вони знали свою справу. Вовк вдихнув повітря... Кров і порох. Він завив удруге, голосно й тужливо, і на клич із небес пурхнула лилиця.
Після місяців розлуки Ярема стиснув Сильвію в нагих обіймах.
Коли він повернувся з Буди, вдома чекав лист у брудному порваному конверті, на якому ледь вгадувалася розмита водою адреса. Всередині лежав списаний латиною аркуш, де на вцілілих від вологи рядках описувався шлях до глухого села в горах Південної Мармарощини. «Коли хочеш зустрітися, чекай на мене тут. Я зазиратиму. С.»
— Це послання від тої самої панни?
Від несподіванки Ярема підстрибнув.
— Мамуньо! Не лякайте так!
Пані Ярова вміла скрадатися, як досвідчений головоріз.
— Вона шляхетного роду?
— Справжня валаська аристократка, — Ярема малював у голові маршрути. — Запрошує до себе.
Ядвіґа покивала, поглянула на листа, якого, певно, кілька-раз прочитала, і мовила:
— Сину, якщо вона раптом понесе до ваших заручин...
Характерник вибалушився.
— ... То я благословляю вас, — завершила пані Ярова. — Аби ви тільки були щасливі.
— Я не збираюся... Тобто... Дякую, мамуньо, — Ярема відчув, як пломеніють вуха. — Але про це дещо зарано...
— Не зарано! — відрубала Ядвіґа. — То ви поїдете?
До умовленої з Северином та Гнатом зустрічі лишалося кілька тижнів. їхати з Чорткова до гір недалечко — має встигнути!
— Так. Повернуся до середини листопада.
— Сподіваюся, що це буде безпечна мандрівка.
Мати привстала навшпиньки, і Ярема слухняно нахилився, аби отримати цілунок у чоло.
— У добру путь, сину мій.
Попри мамине благословення він ледь не околів у раптовій хуртовині. Потім ця засідка... Безпечна мандрівка, еге ж.
Тепла кров парувала в холодному повітрі.
— Пане Яровий, — промуркотіла Сильвія.
Як він скучив за її голосом!
— Пані Ракоці! Ти... зрізала волосся?
Вона розсміялася, пробігла кінчиками пальців по короткій зачісці.
— Мені личить?
— Безмежно.
Він спробував на смак її вуста і неохоче додав:
— Нам краще вдягнутися.
Наче досвідчені покоївки, пара стрільців у білому чекали на відстані: один поштиво тримав великого рушника, інший — шубу. Сильвія дозволила накинути на себе рушник, затим шубу, після чого взулася у підставлені чобітки. Стрільці вклонилися і мовчки повернулися до валки.
Чи могла Сильвія з кимось із них... У грудях заклекотіла ненависть. Сама думка про це була нестерпною! Авжеж, вони незаручені, і кожен має право...