За годину, виснажені й спітнілі, вони завмерли на вологих хутрах, знемагаючи від задухи. Пожадливо тамували спрагу вином, споглядали білі жарини, що майже не давали світла. У печері було парко, немов у лазні, а за дверима співала хуга.
— Вхід не занесе? — спитав шляхтич хрипко.
— Як пощастить.
Провела рукою по шрамах на його животі.
— Нагадує сцену з романтичних книжечок, якими я зачитувалася у дівоцтві. Навряд ти такими цікавився.
Босорканя розсміялася і підкинула у вогнище дров.
— Мріяла, що зі мною трапиться схоже... Та не вірила, що воно буває насправді.
— Ось і трапилося, — він провів пальцем по її спині, малюючи візерунок між хребців.
— А ще я не вірила, що доведеться воювати в підпіллі за батьківщину. — Сильвія обернулася і пильно вдивилася йому в око. — Слухай-но, Яремо...
— Слухаю, — він був ладен слухати її всю ніч.
— Що тебе тримає вдома? Сірого Ордену більше не існує, — вона прикусила губу. — Війна? Чи ти маєш іншу жінку, про яку не наважуєшся розповісти? Скажи правду! Не бійся мене поранити.
Характерник аж злегка протверезів.
— У мене нікого немає! Це — щира правда.
Вона обійняла його. Він провів долонею по її голові.
— Тоді залишайся зі мною.
Вперше Ярема почув такі слова від жінки.
— Твою батьківщину звільнять — із тобою чи без тебе. А переді мною... Перед моєю поневоленою землею... Перед нами лежать роки боротьби, де важить кожен воїн, — Сильвія стукнула його у груди. — Тим паче такий воїн, як ти!
— Я, — почав було Яровий, і задумався.
Справді: що його тримає вдома?
— Я згоден, — сказав за кілька секунд. — Я приєднаюся до тебе, Сильвіє.
Рішення далося так легко, наче давно визріло у ньому і просто чекало свого часу.
— Але? — вона безпомильно розтлумачила зволікання.
— Але маю одну справу, яку мушу завершити, — відповів Малюк. — І я повернуся, аби воювати за твою землю, як за свою рідну. Поруч із тобою.
На світанку навантажені санчата повернулися до села. Поранених забрали; Ярема розплатився за постій, приторочив сакви і засідлав кобилу. Роздумував про ухвалене вночі рішення: воно здавалося правильним. Нічні рішення зранку часто видаються дурними... Але не цього разу.
Сильвія, у всьому білому, наче крижана королева, обійняла сіроманця.
— Не втрать листа.
Невеликий аркушик описував, де і як він може знайти її взимку.
— Я вже вивчив його напам'ять.
— Поспішай, — босорканя вказала на гірський хребет. — Якщо почнуться віхоли, ти не повернешся додому.
— Сильвіє...
Відчував: якщо не промовить, то вони більше ніколи не зустрінуться.
— Я кохаю тебе.
Вона очікувала цих слів. Відповіла одразу:
— Я теж кохаю тебе, характернику.
Загін білих примар навколо саней терпляче чекав на завершення їхнього поцілунку.
— Вони бодай не ревнують?
Сильвія дзвінко розсміялася.
— Завершуй свою справу і повертайся, ясний пане. Я чекатиму.
***
Від землі до стріхи сіре каміння оповило чіпким диким виноградом. Навесні та влітку стіна оживала зелом, хвилювалася під вітром, танцювала під дощем, і подекуди з листяного моря несміливо прозирали острівці вікон. Нині море висохло — лише велетенське павутиння жовтої лози, поцяткованої синіми ягідками, нагадувало про нього.
— Рослиною можна вдертися до маєтку, — зауважив Максим. — Як мотузяною драбиною.
— Хіба коли важиш із дитину, — відповів Северин. — А ти вже мислиш, як досвідчений убивця. Вітаю.
Знайшов із чим вітати!
— Ні, — Вдовиченко мотнув головою так, що каптур злетів. — Просто чогось подумалося, що...
Прикрашена гербом Равич брама маєтку прочинилися.
— Пані запрошує на гостину, — уклонився слуга. — Перепрошуємо за очікування.
— Минулого разу нас впустили просто так, — зауважив Максим, коли вони заїхали до чисто вимітеного двору. — Що змінилося?
— Коли про притулок Ярових розійшовся поголос, то чимало злодюжок намагалися влізти сюди, прикидаючись характерниками, — пояснив Северин. — Тепер, коли сіроманцям нічого не загрожує, господарі пускають лише тих, кого хочуть бачити. ..Як і було до знищення Ордену.
Стайничий забрав їхніх коней. У гостьовому крилі при вході чекала пані Ярова, як завжди, бездоганна — висока зачіска, ретельний макіяж, чорне вбрання.
— Вітання, пане Чорнововку, — подала сухеньку ручку.
Северин поцілував у прикрашений дрібними темними сапфірами перстеник.
— І пане... — вона перевела погляд на Максима.
— Вдовиченко, — підказав він.