— Пане Вдовиченку, — йому руки Ядвіґа не простягнула. — Так, вельми знане прізвище... Попри виразну зовнішність, минулої зустрічі ваше ім'я пролетіло повз мене.
Альбінос промовчав. Бо як на таке відповідати?
— Мого сина та пана Бойка ви можете знайти у кабінеті мого покійного чоловіка.
— Дякуємо, пані Ярова, — Северин уклонився. — Приєднаємося до них негайно, лишень скинемо речі.
— Авжеж, — жінка делікатно кахикнула. — Прошу прийняти мої щирі співчуття, пане Чорнововку. Хоч у нас із Катериною склалися нелегкі стосунки, ваша дружина була прекрасною людиною, і така втрата...
Рівний голос Ядвіги надщербився. Вона вихопила носовичка і протерла кутики очей.
— Пшепрашам! Це так важко... Я думала, що все скінчилося, все лишилося позаду, — пані Ярова хитнула головою. — Пане Чорнововку, двері цього маєтку завжди відчинені для Ольги. Я радо прийму її і допоможу, коли ваша донька того потребуватиме.
— Безмежно вдячний, — Северин уклонився вдруге.
Зберігав безпристрасний вираз і спокійний тон.
— Як Ольга нині? Чи здорова?
— Здорова, проте досі не розмовляє.
Коли Максим повернувся до Ліни, то першим стрівся Северин — він поливався колодязною водою просто з відра.
— Здоровенькі були, — привітався Вдовиченко. — Наздогнали хортів?
— Наздогнали, — сказав Чорнововк недбало, наче вони бачилися напередодні. — Розповім увечері.
Весь день Северин провів із донькою: разом вони грали, їли, спали, гуляли, дражнили Хаоса, що роздратовано шипів і тікав. Оля усміхалася, коли тато кривив морди, реготала, коли лоскотав її, але не відповідала жодним словом.
— Вони мають щасливий вигляд, — відзначив Максим.
— Так і є, — Ліна провела рукою по волоссю. — Кожен заслуговує на щастя, чи не так?
І поглянула в очі так пронизливо, аж він здригнувся. Допитливий погляд відьми змістився на його одяг.
— Тільки не кажи, що не маєш зимового вбрання.
— Останні зими я провів у вовчому хутрі, тож...
Максим досі забував, що від негоди можна сховатися в одягу — змінити прохолоду на тепло, а вільгість на сухість.
Ліна розкопала у скринях важку опанчу на хутрі, зимову шапку, рукавички та інші теплі вдяганки, що виросли горою до Вдовиченкових колін.
— Забирай.
— Це, певно, чимало коштує, — він не знав, як віддячити.
За такий щедрий дарунок слова «дякую» явно замало.
— Складати нема куди, — відмахнулася відьма. — Що мені з ними робити? Речі чоловічі, отримані на подяку від зцілених січовиків.
— Важкі поранення?
— А також гангрени, застуди, сифіліс і гонорея, — перш, ніж він устиг щось сказати, Ліна тттвидко додала: — Тлумачення питай у Северина.
Інколи йому здавалося, що відьма вміє читати думки.
Ввечері, коли Оля заснула, Чорнововк розповів про переслідування хортів і страту Отто, про мертве місто Буду і безсмертного алхіміка Рахмана, про угоду Мамая і підступних джур, про Рокош і Вовчу війну...
— Той чаклун ошукав твого батька, Максиме. Подарував йому прекрасну мрію і змусив виступити проти Ради Сімох. А коли втратив над ним контроль... Убив, — Северин помовчав. — Того ж дня він убив і мою матір.
Максим не пам'ятав батька, але добре затямив, що безліч людей звинувачували його у зраді Ордену. Всіх убитих під час Вовчої війни вішали на совість Романа Вдовиченка. Його проклинали сотні сіроманців, овдовілі дружини, осиротілі діти... Максим звик вважати себе сином ненависного злочинця, чиї гріхи він успадкував разом із білим волоссям та червонястими очима. Шукав батька у старшому братові, ватажкові лісової зграї, Северинові...
Однак правда перекреслила все одним помахом. Роман Вдовиченко не топив Орден у крові заради грошей чи влади: він, обманутий, жадав кращого майбуття для власної родини та інших характерників — а коли усвідомив помилку і спробував її виправити, заплатив за це життям.
Його батько був хорошою людиною!
Максим замружився: не хотів плакати при Ліні. Відчув, ніби давно втрачена частина особистості віднайшла своє місце. Зцілила. Зцільнила. Чи є таке слово, «зцільнювати»?
Северин обережно поклав руку йому на плече.
— Ти як, брате?
Брате... Вони побраталися не лише вовчою стежкою і дитячою дружбою. Тепер їх об'єднали батьки, що загинули від рук одного вбивці, батьки, яких вони не встигли пізнати, батьки, чиї обличчя і голоси передчасно вивітрились із пам'яті... Батьки, що так і не побачили, якими людьми виросли їхні діти.
— Сподіваюся, той Рахман страждав перед смертю.
Ліна дала йому води з крапелькою заспокійливого зілля, а Чорнововк розповів, що трапилося далі: поява Савки, короткий політ, трагічна загибель, багряний попіл. Описав слідом візит до Ґаада, справжній сенс угоди і шанс її розірвати.