Северин почухав макітру, і Оля негайно повторила за ним. Катря ледь не порснула сміхом.
— Скажи-но... А це хто? — вказав Северин на Катрю.
— Ма-ма, — Оля навіть не задумалася.
— Правильно! А я твій тато!
Оля покліпала оченятами і взялася розмахувати кицькою у повітрі.
— Доцю! Чуєш мене? Е-е-е, — Северин озирнувся до Катрі.
— Можна взяти її на руки?
— Це ж твоя донька, що за питання?
Із великою обережністю він посадив доньку на коліна. Оля не відвернулася — вивчила незнайоме обличчя, з цікавістю посмикала за бороду, спробувала сховати у ній іграшку. Северин стоїчно терпів, а Катря, споглядаючи їх, раптом усвідомила, що мало не плаче від радості.
— Вона усміхається, — сповістив Северин.
— Твоє товариство її влаштовує.
Невдовзі Оля почала кректіти, вовтузитися і потягнулася до підлоги.
— Якщо не хочеш почути виття нечистої сили, то краще поверни її на місце.
Северин так само обережно посадив доньку до розмальованих звіряток, погладив її по голівці і приєднався до Катрі за столом.
— Я запам'ятав її геть іншою. Малою лялькою, що тільки навчилася всміхатися беззубим ротиком... Вона так змінилася, так виросла! А я все пропустив, — він охопив долонями обличчя. — Її перше слово... Перші зубки... Перші кроки...
— Надолужиш, — Катря взяла його руки, наполегливо відняла від обличчя, поклала на стіл і накрила своїми. — Вона тепер торохтійка! Мовчала-мовчала, а місяць тому стільки звуків одразу...
— Катре, скільки мене не було?
— Один рік, три тижні, п'ять днів, — відповіла характерниця без затримки.
Він аж побілів. Учепився руками за краєчки стола, скреготнув зубами.
— Тобто... Надворі... П'ятдесят четвертий?
— Так. Березень.
Северин ковтнув повітря, наче його вдарили в живіт. Катря стиснула його руки.
— Де я... Де ми зараз?
— Я розповім усе, поки їстимеш. Ти заслаб і мусиш багато їсти, Северине, інакше тебе вітром звіє.
— Ні. Це я спочатку розкажу, куди зник... Ти маєш знати. Не уявляю, як ти переживала...
Він розповів про пограбування, про чорні піски і пастку, про вирок Ґадри, що мстилася за криваві угоди її підданим, про нескінченне коло, де вони жили разом у Карпатах, про жахіття, яким мара завжди закінчувалася, про раптовий порятунок і дорогу сюди...
Вона повірила. Попри все божевілля цієї розповіді вона одразу повірила кожному його слову. Це все пояснювало — і жахливий вигляд, і зморшки, і сивину.
— Я вистежу ту Ґадру і виріжу її серце, — Катря вдарила ножем по столу, пробивши дірку в скатертині. — За все, що вона зробила з тобою!
— Навряд чи вона має серце.
— Плювати, — вона палала люттю. — Ця погань забрала у тебе — у нас! — понад рік життя. А ти навіть не розумів цього!
— Не зовсім так... Щоразу, коли я це усвідомлював, починалося нове коло... І тоді я забував.
— Нелюдська жорстокість, — Катря налила чарку калганівки з місцевих припасів — уперше після народження доньки. — Тепер їж. Смачного.
Вона рішуче підсунула йому одразу всі миски зі стравами.
— Набирайся сил, бо від твого тіла лишився чахлий лантух із кістками.
Северин із насолодою понюшив повітря над мисками і завзято хруснув кісточками пальців.
— Дякую, кохана. Ти вмієш надихати, — він заходився працювати щелепами.
Катря із задоволеною усмішкою хильнула чарку.
— Їж помалу, не поспішай! Після довгого голоду може живіт скрутити, — вона долила собі калганівки.
— Розкажи все, що я пропустив, — через набитого їжею рота Катря радше здогадалася, ніж розчула його слова.
— О, Северине, ти пропустив чимало.
У ніч пограбування вони чекали до світанку. Замерзали, стовбичили у тому провулку, але ти не повертався. На ранок вирішили, буцім у сховищі щось трапилося. Малюк і Варган пішли сховати здобич, а мій брат лишився. Крутився коло банку весь день, виглядав, чи не виведуть тебе арештованим за спробу пограбування. Його змінив Малюк, затим Варган, і так по черзі вони чергували мало не тиждень. Нічого. У новинах — тиша. За випивкою розбалакали кількох банківських клерків, але ніхто нічого не чув. Повернулися засмучені, з мішком дукачів, але без тебе. Ох, я тоді їм наговорила... Не могла змиритися, що ти міг просто зникнути. Не хотіла думати, що лишилася з Олею сама.
— Вибач.
— Не варто. Я виплакалася, і ми продовжили задумане.
Вивозили родини характерників за кордон, різали хортів, купували відомості про їхні сховки і спалювали дощенту, вбивали ватажків... Усе минало так легко, неначе твоєю втратою ми підкупили прихильність долі. Країна шаленіла від новин про протистояння хортів Святого Юрія і лицарів Сірого Ордену. Більшість вболівала проти сіроманців, але ми завжди мали підтримку по всіх усюдах. Навіть серед попів!