Попередь.
Не забули його! Впізнали. Всією зграєю несуться на поміч.
Володар винагородить тебе.
Серед дерев окреслилися стрімкі темні постаті. Вовки, вовчиці, вовченята... Максим упізнавав їхні рухи, їхні запахи, ніби повернувся до рідного притулку.
Вбийте цих перевертнів разом.
Життя без слів і без брехні. Полювання у ярах, де ніколи не ступала нога людини. Біг, схожий на політ, поруч із сильними, відвертими, безстрашними...
Запах свіжої стружки на руках. Різнобарвний погляд Ліни, що заворожує і манить. Тепло горнятка трав'яного відвару з медом у руках...
Зараз.
Вожак, що був не так давно Максимові за батька, вилетів із-за дерев першим.
Ні!
Забутий смак крові розтікся у пащі, пропік гірким вогнем. Під іклами пульсували чужі м'язи. Позаду гавкали револьвери.
Вожак звільнився з його хватки і відскочив. Довкола панував болісний рейвах; на землі скавуліли, хрипіли, гарчали грудки сірого хутра.
Це він, Максим, прирік усіх на смерть.
Вожак пронизав його поглядом. В очах старого хижака застигла така могуть, що білий вовк знітився, піджав вуха, покірно прихилив голову... Він готовий до розплати.
Але вожак упав на бік із простреленими грудьми, не відриваючи очей від Максима. У його погляді не було звинувачення, ненависті чи презирства — лише зневага.
Зрадник.
До кінця життя він носитиме це тавро. Не відмиє, не замолить, не спокутає.
Сірі повіки склепилися востаннє. Кров із прострелених грудей розтікалася по хутру, струміла на землю. Насичені смертями, револьвери змовкли.
Максим озирнувся: зграї більше не було.
Лісом прокотилося страшне ревисько. Ніби під ударом шквального вітру дерева похилило, листя злетіло величезною хмарою, і все живе завмерло, нажахане криком, який пробирав до кісток відчаєм, люттю, жагою вбивства...
Перед ними з'явився Володар лісу.
***
Ой нумо, нумо
В плетеного Шума!
Як наша мати
Буде заплітати?
Як велося на Зелені свята, біля гаю за селом танцювали дівчата. Босі ноги кружляють на теплій траві, ковзають по студеній землі. Важкі коси підстрибують, зелені вінки мало не злітають долі. Бліді після довгої зими руки сплітаються, вбирають цілунки весняного сонця, тонкі голоси дзвенять, летять незримими серпокрильцями, розносять пісню аж до хат.
Юнаки гомонять парубоцьким гуртом, витріщаються на танцівниць, зухвало регочуть. Дітлахи збилися окремою зграйкою і дивляться, роззявивши роти. Тільки Гнат стирчить самотою — застряг між двома світами. Видається він значно старшим за свій вік, проте дорослі його до себе не приймають, а однолітки недолюблюють: вони дражняться, він їх лупцює, вони не кличуть до гри, за що він знову їх лупцює. Інший би замкнувся на подвір'ї, але Гнат гордовито ніс свою самотність, з упертим завзяттям приходив усюди, куди міг, ніби проголошуючи: ось я, мене так просто не перекреслиш, і ви нічого не вдієте!
Дзвінка гаївка несла за собою теплий вітер, нявчання подурілих котів, зелені пуп'янки і липкі бруньки. Проголошувала відродження, провіщала нову надію. За цю життєрадісність він любив гаївки більше за колядки, щедрівки чи інші обрядові наспіви — такі древні, що навіть святий отець не міг відповісти, коли їх склали.
Заплетися, Шуме,
Заплетися!
Хрещатий барвінку,
Розстелися!
Дівчата кружляли, пробігали попід зчепленими руками, заплітали і розплітали шума, доки пісня не скінчилися, а на зміну їй прийшов сміх та плескіт у долоні. Хтось від утоми сів просто на місці.
— Оце й усе? — загукали юнаки.
— А ви покажіть, як треба!
Теревені належали чужому світу — світу залицянь і підморгувань, таємних обіймів і лукавих посмішок, до якого Гнатові було зась. Дітлахи з галасом чкурнули до розваг, але він навіть не подивився в їхній бік. Повагом проминув юнацьку юрбу, наблизився до гаю. Мати розповідала, що правильно заспівана веснянка пробуджує духів лісу до життя, і ті заводять власних пісень, які нагадують шерех листя, вимітають з-під дерев крихти нерозталого снігу, дмухають на землю, зігріваючи нові паростки...
— Агов!
Гнат озирнувся: Меланія, донька бондарева. Гарненька ладна юнка, що належала до світу дорослих. Парубки вже сперечалися, хто цього року засилатиме до неї сватів. Дівоче тіло пашіло теплом, над верхньою губою блищали краплини поту.