— Їдь звідси, байстрюче!
Очі його метали блискавки, борода войовничо настовбурчилася.
— Їдь, бо Сірка з ланцюга спущу!
Гнат поглянув на кудлатого пса, що меланхолійно лежав біля своєї буди. Від його погляду песик схопився на лапи, дзявкнув і підстрибнув, усіляко показуючи, що не проти погратися.
— До тебе, Свириде, маю борг, — Бойко спішився, хруснув кісточками пальців. — Не люблю, знаєш, коли по ребрах копають. Мені тоді довго болить.
Одним стрибком перемахнув через тин. Сірко радісно закрутився довкола себе. Свирид зблід і відступив на крок.
— Є у мене двійко шабель. Люблю крутити різні фортелі, — Гнат повів плечима.
— Не ганьби перед сусідами, — прошепотів Свирид.
— Якби хотів зганьбити, ти вже лизав би копита моєму огиру, — Гнат кинув чоловікові шеляга. — Тікай мерщій до шинку. Аби до вечора я тебе тут не бачив!
Свирид хапнув ротом повітря, побуряковів, стис монету в кулаці... Бойко сподівався, що той кинеться в бійку, і наготував кулаки. Але чоловік кинув зажурений погляд на хату, згорбився і пішов геть.
— Гарно у вас тут, — сказав Гнат, роззираючись.
Килим, скрині, рушники, посуд — у матері вдома й третини цього нема. Щедрий посаг дав бондар за доньку!
— А куди ти мого чоловіка відправив? — поцікавилася Меланія, скидаючи хустку.
Волосся линуло русявим потоком.
— Гаївки співати.
Вони накинулися одне на одного, злилися поцілунками, зривали одяг. Нарешті, тріумфував Гнат, нарешті ця мить настала! Її шкіра, її запах — усе, що він так ретельно леліяв у пам'яті — ось воно, в його руках, справжнє й тріпотливе!
Меланка нахилилися, лягла на стіл, і він спрагло взяв її. Намотував русяве волосся на кулак, як уявляв це роками, стискав її сідниці, наче жадане багатство, а Меланія вдячно стогнала, шарпала за скатертину, стіл трусився, все переверталося, котилося і летіло долі.
Так довго мріяв про неї! Про її теплі долоні, про її м'яке пружне тіло...
Та після хвилі щенячого захвату Гнат усвідомив, що не відчуває нічого особливого.
— Все добре?
— Стрибай на ліжко.
У м'яких перинах він ліг на неї зверху, і спробував знову. Цілував ключиці, стискав зап'ястки, облизував соски, віддався, занурився...
Не міг повірити. Не міг розчаруватися.
Це ж Меланія. Та сама Меланія! Хіба вона може бути такою, як усі решта?
— А ти — справжній звірюга, навіть подиху не переводиш, — вона поцілувала вибитий на його грудях візерунок. — А на вовка перетворишся?
— Хіба попросиш.
— Може й попрошу...
Її загравання лишали байдужими — ніби чари розвіялися.
— Давай як тоді, коли ти мене до гаю привела, а Свирид завадив.
Меланія захихотіла.
— А ти бешкетник! Навіщо?
— Хочу закінчити те, що почалося тоді.
Він ліг на спину, сперся на лікті. Вона сіла зверху, настромилася, почала гопцювати... Гнат заплющив очі, уявив собі ту саму галявину, водив її теплою долонею собі по животу, по грудях...
Не допомогло. У його мріяннях Меланія була верховною богинею насолоди, грайливою і недосяжною, а зараз він мав незадоволену життям жінку — молоду, красиву, проте не дуже вправну і таку далеку від богині його снів...
— А, добре як... Ти куди, Гнате?
— Згадав, що маю справу, — він спішно вдягався.
— Яку ще справу? — обурилася Меланія.
— Дуже важливу. Не ображайся.
— А коли знову приїдеш? — спитала вимогливо.
У Гнатовій пам'яті вона закарбувалася такою: голою, зі схрещеними під грудьми руками і насупленими брівками.
— Ще не знаю, — він закинув за спину шаблі й посміхнувся. — Дякую тобі, Меланко.
За кілька місяців від отруєння грибами померла його мати. Після похорону Гнат до села не приїздив, і Меланію, попри її пророцтво, більше не згадував — натомість продовжував шукати заповітний образ по селах і містах, шинках і заїздах, сподівався знайти мрію серед молодих і досвідчених, серед незайманок і вдовиць, одружився, завів коханок, витрачав дукачі на найдорожчих путан столиці...
Поки не збагнув усю сміховинну марність своїх хлопчачих пошуків.
Шум... Шум... Шум...
... Серед розстріляних вовків Северин і Ярема лежали безрушно — чи то мертві, чи то непритомні. Піштолі та револьвери, розламані шаблі та згаслий пірнач всівали витоптану землю впереміш із червоними вуглинами розкиданого багаття. Схожий на величезну поламану ляльку лісовик мляво волочився до дерев, його сяйво майже стухнуло, одного рога бракувало.
Тікає! Він тікає!
Гнат рукавом витер кров, що заливала очі з розпанаханого пазурем лоба. Підвівся, відчув у роті присмак жовчі, похитнувся. Ліва нога кровила, зі зброї лишився тільки жевжиків стилет. Гнат притьмом кинувся навздогін.