Выбрать главу

Зараз — або ніколи! Якщо Володар сягне лісу, то серце лишиться з ним. І визволення від кривавої угоди не буде. Возз'єднання з Уляною та Остапом не буде...

Лісовик майже дошкандибав до межі дерев.

— Стій, курвин сину!

Лісовик завмер. Невже подіяло, здивувся Бойко, але наступної секунди роздивився закривавлену постать білого вовка, що заступив дорогу Володареві. Максим ухилився від удару, загарчав, ухилився від другого, клацнув пащекою, і пропустив удар хвостом...

Гнат добіг. Проскочив між розведених лап, підстрибнув на здоровій нозі, загнав стилет у дерев'яний тулуб, підтягнувся і пірнув рукою всередину. Намацав в'язке гаряче місиво, що ритмічно пульсувало, схопив пальцями, вирвав. Вологе, живе, зіткане з безлічі ниточок, воно всихало на його долоні, кристалізувалося, перетворювалося на зелений уламок із чорним хвилями, схожий на малахіт...

Характерник так задивився на чудасію, що не здивувався, коли груди йому пронизало болем, і з них вистромилися закривавлені пазурі. Гнат важко хекнув. Малюк мав рацію — костюм швидко зійшов на пси. Володар ревнув і змахнув лапою, останнім зусиллям скинувши з себе вбивцю.

Гнат упав. Стилет лишився в тулубі, але натомість кулак стискав заповітного камінця. За кілька кроків помирав лісовик, який так і не дійшов кількох кроків до найближчого дерева — зіниці черепа вичахли, тіло з хрускотом осіло й перетворилося на купу віття. Ліс тяжко зітхнув і замовк у скорботі. Довкруж тліли жарини зруйнованої ватри.

Горлом піднялася кров, і Бойко закашлявся. Поклав долоню на груди, прошепотів закляття... Чари не допомагали. Падлюка пробив легені! І, здається, зачепив серце... Перед очима сунула темрява. Оце браття здивуються, коли прийдуть до тями і вгледять Енеїв труп ... Якщо теж не здохнуть.

Байдуже.

Жив, як йолоп. Помер, як йолоп.

Байдуже.

Малахіт викотився з долоні. Гнат потягнувся за ним, але тільки перекотився на бік і завмер. Сил більше не було.

З кишені дзенькнув варган. З пам'яті обізвалося: «Благають і тремтять лиш боягузи ниці. Злигоднів не цурайсь, твердий будь, наче з криці. З недолею змагайсь, як вся рідня моя. Страждай без скарг, борись і мовчки вмри, як я».

От чому всілякі бридні так запам'ятовуються?

Мелодія варгана не спинялася, бриніла голосніше, ширилася, разом із нею від жарин підіймалося сяйво, заливало все довкола, і в ньому поступово розчинилися Щезник, Малюк, Біляк, налякані коні, стіна мовчазного лісу — все потонуло в білому. Молока б зараз парного, подумав Гнат, коли раптом перед ним окреслилося дві темні постаті.

Знайшли його! Почули, повернулися крізь пів світу, доїхали аж сюди — і знайшли!

Гнат усміхнувся. З рота текли червоні струмочки, але він не зважав. Йому нічого не боліло.

— Ви прийшли...

— Бо ти не зважився до нас летіти.

— Я просто...

— Ми знаємо, тату.

Як довго він мріяв про цю зустріч! Як радів рідним обличчям! Уляна... Остап... Нітрохи не змінилися від миті прощання, коли Гнат проводжав їх на чужину.

Навколо лунала пісня, схожа на древню гаївку, але значно прекрасніша, милозвучніша, урочистіша, і Гнат Бойко засміявся, поправив костюма, обійняв дружину з сином, а потім усе розчинилося в потоці білого сяйва.

Розділ 7

Що чекає за межею? Чудесний новий світ? Переродження в черговому оберті колеса? Розплата за злочини чи винагорода за благодіяння? Найвищий суддя, непідкупний і безпристрасний, із поглядом, що пропалює наскрізь зриме та незриме, терезами, що можуть зважити піщинку, і літописом, що містить кожну мить життя від народження до смерті — чи не буде навіть миті усвідомлення власного небуття?

Кожен обирає по собі. Комусь легше від думки, що попереду чекає вічність поруч із богом; хтось надто заклопотаний щоденними турботами, аби взагалі про те міркувати; і взагалі мало хто ладен визнати, що смерть — не межа невідомого, а остаточна згуба, без жодної можливості продовження чи відродження. Аби визнати цю жахливу, болючу, супротивну людській природі думку істинною, необхідно чимало зусиль: така правда не розраджує. Зрештою, чимало мандрівників повертається з бентежних манівців безбожності до перевірених мільйонами прочан доріг, аби приєднатися до спільної надії, бодай навіть марної, що все це — не коротка мить існування посеред байдужого всесвіту, де кожен мусить винайти власне призначення, а частка неосяжного задуму, в якому чаїться грандіозна воля вищих, не підвладних куцому людському розуму, сил.