— А що, Олю, зайдемо до старого товариша? Має бути десь поруч.
Дівчинка охоче кивнула.
За адресою знайшовся новенький прибутковий будинок. Чорнововк звірився з оголошенням і знайшов потрібні двері на другому поверсі. Відчинили після третього стукоту.
— Матінко рідна! Северине, чи це ти?
— Здоров був! Оце побачив твоє оголошення, — характерник махнув газетою.
Буханевич мало не підстрибнув від радості.
— Заходь, — він помітив дівчинку, яка несміливо позирала з-за батьківської ноги. — Ой! А хто тут?
— Моя донька, Оля.
— Привіт, Олю, — господар нахилився і обережно потиснув маленьку руку. — Я — пан Володимир. Радий знайомству!
Письменник жив у невеликій, захаращеній оселі, куди ледве пробивалося денне світло. Він метушливо згріб зі столу купу книг та папірців, запалив свічок, підкинув до груби дров — і Северину згадалося, як палала корчма, а розлючений натовп жадав крові...
Дрова затишно потріскували. Оля деякий час слухала тихе бурмотіння полум'я, а потім сіла гратися із завбачливо принесеними іграшками. На столі з'явилися зачерствілий хліб, почата пляшка вина, слоїк яблучного варення і невеличка голівка сиру.
— Пригощайся! Знаю, що скудно, але більшого дозволити не можу — майже все розтринькав, — Буханевич жестом запросив до столу. — Боже, яка зустріч!
Чорнововк присів було на стілець.
— Ні-ні! Бери мій, цей хитається.
Стільці помінялися власниками.
— Бачу в газеті знайоме ім'я, думаю: невже той самий Володимир Буханевич?
— Той самий! Редактор газети — мій знайомий, погодився дати оголошення за безцінь, — Володимир розлив вино по двох кавових філіжанках. — Ти сильно змінився, Северине.
— Ти також.
Куди подівся той роздобрілий корчмар? Його вбив ніж у спину, і відтоді під старим іменем жив схудлий, неголений чоловік із твердим поглядом та смиканими рухами. Я маю не ліпший вигляд, подумав Чорнововк.
Знайшов із ким порівнювати.
— Пригадую того юного джуру, який приїхав до моєї корчми разом із Захаром...
— Захара вбили.
— Так, — усмішка Буханевича згасла. Він указав на стоси паперу, що вкривали підлогу довкруж стола і під ним.
— Після всепрощення Сірого Ордену я збираю всі доступні відомості... Мало хто вижив.
Ти доклався до цих смертей своєю книгою, падальнику!
Вино було дешеве, вкрай терпке, однак Володимир щедро розводив його водою.
— Я хочу відновити добре ім'я характерників. Виправити помилку, якої не бажав, але заподіяв... Твоя поява — дар небес, Северине. Чи довіриш мені свою історію?
Після всього, що він накоїв?
Буханевич дістав незайманий аркуш, маленьким лезом нагострив одне з безлічі пер, що валялися довкола, відкрив повний каламар. Чорнила були густі — на відміну від вина, їх водою не розбавляли.
— Писати доведеться багато, Володимире.
— Я маю безліч вільного часу.
Ошукай мене раз - ганьба тобі.
Северин розповідав до самого вечора, і Оля так утомилася, що заснула просто у нього на руках. Зранку повернулися. Буханевич прикупив наїдків, а окремо для Олі приніс цукерок, а на додачу видав огорнуту папірцем вуглинку — малювати.
Ошукай мене двічі - ганьба мені.
Чорнововк оповідав усе від самого дитинства. Наче Рахман, виливав історію свого життя. Володимир був ідеальним слухачем: не перебивав, не засуджував, не сумнівався, і ставив доречні запитання, коли характерник застрягав або суперечив сам собі. Лише раз письменник дозволив собі висловити емоції — коли почув про страту Отто.
— Так йому й треба! Па... — вигукнув було Буханевич, кинув швидкий погляд на Олю, яка домальовувала газетному портрету гетьмана бороду з вусами, і продовжив стиха: — Паскудник катував мене в казематах. Урятував лише випадковий візит Кривденка.
— Світ до біса тісний.
Твою історію перекрутять. Писаки завжди все перекручують.
Спогади перетворювалися на охайні чорні рядки, перетікали зі сторінки на сторінку, вкладалися в нумеровані стоси. Кожні пів години Володимир робив павзу, розминав заляпану чорнилом руку, а характерник ковтав воду, аби заспокоїти пересушену горлянку.
Поглядав на гори списаного паперу. Ось його життя...
Ні. Твоє життя у власних руках!
— Маю прохання, Володимире. Якщо з книгою не поталанить, прибережи ці записи для неї, — Северин указав на доньку.
Він зрадить тебе, Северине, хіба ти цього не розумієш?
Оля помахала замурзаною вугіллям долонькою. Ці дні вона поводилася навдивовижу слухняно, підходила лише для допомоги з горщиком або коли остаточно знуджувалася. Тоді Чорнововк брав доньку на коліна, сідав на підлогу і продовжував оповідь, водночас розігруючи звірятами цілі пантоміми.