— Я хочу, аби вона дізналася мою історію.
— Обіцяю, — Буханевич перехрестився. — Але книга вийде, друже мій, я вже підрахував: продам хатку, де переховувалися сіроманці, і надрукую все власним коштом. Буде справжня книга! Без жодного слова брехні! Пам'ять Сірого Ордену вимагає правди...
Він зрадить тебе.
— То що буде далі, Северине?
— Розвіяне прокляття характерників.
Навіть цей йолоп вважає тебе божевільним.
— Ціною самопожертви... Ти — дуже мужня людина, Северине.
— Ні, Володимире. Мужня людина зважилася б жити. А я боюся! Боюся збожеволіти, як Савка. Чи лишитися песиголовцем, як Пилип. Тому малодушно тікаю в прочинену шпарину.
— Той голос... Він говорить до тебе просто зараз?
— Він не замовкає ніколи.
Бо насправді ти не хочеш помирати.
— Зазвичай літописи пишуть відсторонено, як історичні хроніки. Але, Северине, я напишу інший. Літопис про відважних людей, добровільно пролиту кров, прокляття та гідність його нести... Літопис сіроманських доль, чесний і пронизливий, — Володимир стиснув кулак. — І цього разу ніхто його в мене не відбере. Ніхто!
— Най так і буде.
Визнай нарешті мою рацію, Северине.
Наступного дня вони рушили до Володимирської гірки, де поміж багатих маєтків бовванів будинок, схожий на казковий палац: декоративні башточки, аркові вікна, рожеві стіни, прикрашені безліччю святкових гірлянд, кольорових прапорців і вінків із ялинкового гілля. На просторому подвір'ї завмерло кілька механічних возів та екіпажів, укритих рядниною.
Важкі різьблені двері прочинив особисто господар: блаватний костюм, масивні золоті персні, рожеві щоки і життєрадісна усмішка.
— Очам своїм не вірю! — велике черево заколихалося, і камізелька, що ледь сходилася, сутужно затріщала. — Пане Чорнововку!
— Радий, що застав вас удома, пане Клименку.
Він тебе боїться.
Голова чумацького цеху Українського гетьманату стиснув гостя в обіймах, гідних Малюка.
— Прошу, прошу, не стійте на порозі! А хто ця снігова принцеса?
— Моя донька. Олю, привітайся з паном Тимішем.
Дівчинка скромно кивнула, чим привела пана Тиміша у неймовірний захват.
— Вона дуже на вас схожа! Така гарна!
На потік захоплених вигуків до вітальні прибула огрядна, рум'яна, усміхнена жінка, чий вік загубився на межі сорока років.
— Моя люба дружина Ганнуся! А це — мій давній знайомець, Северин Чорнововк!
Характерник поштиво вклонився. На позір Клименки чудово пасували одне одному.
— Любонько, пам'ятаєш, як мене порятували в Уманському паланку?
— Господи, Тиміше, ти це на кожному застіллі згадуєш, — Ганна привітала Северина сяйливою посмішкою. — Отже, ви були тим самим рятівником. Рада знайомству!
Дивовижно, як деякі люди роками здатні плекати вдячність, подумав Чорнововк. Сам він уже мало пам'ятав ту невеличку пригоду.
Слідом за Ганною до кімнати прибігли пара розпашілих дівчат віку Олі — міцні та круглощокі сестри.
— Мої онучки. Текла і Теодора! — чумак променився щастям.
А ти своїх онучок не побачиш.
Дівчата водночас зробили кніксени. На превеликий Северинів подив, Оля відповіла тим самим. Ось воно, виховання пані Ярової!
— Може, Оля хоче погратися разом? — запропонувала Ганна.
Донька жваво закивала. Северин забрав її верхній одяг, пошепки повідомив Ганні, що Оля тимчасово не розмовляє, жінка з розумінням кивнула і повела дівчат до дитячої.
— Який чудовий день! — чумак задзеленчав у дзвоник для прислуги. — Я, коли прокинувся, одразу відчув: сьогодні трапиться щось надзвичайне! Чуйка мене ніколи не підводить.
Тиміш видав накази слузі, після чого запросив характерника до великої зали. Всі стіни, тумби, столики і полиці прикрашали дагеротипи родини Клименків — різний склад, різні роки, різні рамки, різні розміри. Жодної вільної поверхні! Чорнововкові пригадалася світлина, яку зробила ватага свіжоспечених сіроманців у ательє дагеротипів на вулиці неподалік...
Ти міг би жити не гірше за цих товстосумів, але натомість обираєш смерть.
Повсідалися в м'які шкіряні крісла. Коли востаннє він сидів із таким комфортом?
— Ваш учитель...
— Захар загинув у перші дні після початку полювання.
— Яка втрата! Весь Сірий Орден — величезна втрата, — чумак скрушно похитав головою. — Згребли жарини чужими руками! А тепер, бачте, кров Темуджина змила вигадані злочини. Яровий нас за йолопів вважає!