Він думає лише про золото.
— Дякую, пане Клименку, — Северин сховав сумну посмішку за новим ковтком. — Якщо виживу — обов'язково прищу.
Принесли документи. Тиміш натягнув на перенісся окуляри, уважно все вивчив, змусив Чорнововка перечитати, після чого кожну сторінку підписали. Ретельно перелічені гроші змінили власника, характерник забрав свій примірник паперів — і на тому серйозна частина розмови завершилася.
Тебе пошили в дурні. Знову.
Далі балакали про війну, політику та гроші, як усі чоловіки за келихом міцного. Усміхалися, коли до них долітав дитячий регіт. Прийшла Ганна з повідомленням, що дівчата ладнають пречудово, тож вона наполягла, аби гості лишилися на вечерю, а потім переконала зостатися на ночівлю, бо дівчатам разом дуже весело...
Наступного ранку Оля сумовито прощалася з новими подругами. Їй бракує дитячої компанії, збагнув Северин — так само, як бракувало йому в Соломії... Треба переказати Ліні.
— Завжди раді вам, — Ганна поцілувала дівчинку на прощання. — Приїздить до нас частіше!
— Нехай усе вийде, Северине, — Тиміш передав скриньку з пляшкою бренді і міцно потиснув йому руку. — Сподіваюся, що ми таки невдовзі зустрінемося.
— Я був би геть не проти, Тиміше.
А бачив, як ласо його дружина на тебе позирала?
Час осипався снігом у незримій клепсидрі.
Різдвяні ярмарки. Мелодії катеринки. Ковзанка на площі. Солодощі, каруселі, прогулянки... Северин намагався напитися враженнями, наче спраглий — останніми ковтками води.
Оля сміється. Оля тримає його за руку. Оля показує на Дніпро, що виблискує першою кригою. Ранок, день, ніч, ранок...
Гостинні господарі прощаються. Сніг сіється над містом, зникає на околицях. Дихання виривається парою. Дорога до Ліни минає, наче вві сні. Максим поїхав скидати місячне ярмо...
Не тікай від доньки. Не полишай її.
— Завтра на світанку.
— Ти казав про це безліч разів.
— Дякую. Ти зробила значно більше, ніж...
— Після справи з Ґаадом відбудеш рік моїм прислужником.
— Ліно, якщо я не повернуся...
— Не смій так казати.
Відьма знущатиметься над нею.
— Ядвіґа Ярова охоче прийме Олю на виховання.
— Твоя обраниця ненавиділа її! Чому ти вважаєш, ніби я хочу спекатися Олі?
Помститься за твою зраду.
— Я з'явився нізвідки. Приніс забагато клопоту на твої плечі.
— Мені вирішувати, що робити з власними плечима. Що за поховальні розмови? Повернешся звідти живий-здоровий і забереш доньку.
Відіграється на ній.
Оля міцно спала. Северин згадав ранки, коли вона з радісним вереском прибігала до ліжка, видиралася між ними, і з задоволеною усмішкою трималася однією долонькою Катриного плеча, а другою — його...
Ким вона виросте? Якою буде на вигляд? Яких прикростей зазнає?
Від яких ніхто не захистить.
Які радості чекають на неї? Де оселиться? Що здобуде?
Лишись, і засвідчиш усе!
Мабуть, так само Катря сиділа над тобою безсонними ночами. Так само міркувала над цими запитаннями. Як кожна мама і кожен тато вглядається в обличчя своєї дитини, що спить, і намагається прочитати у тому личку майбутнє...
Її понівечать і вб'ють! А ти не зарадиш.
— Ти не запам'ятаєш цих слів, — прошепотів Северин.
— Не запам'ятаєш нашої мандрівки... Мого обличчя, мого голосу... Але це нестрашно, адже я люблю тебе. Твоя мама любить тебе. Ліна, Максим, Ярема — хороші люди, і мені пощастило, що вони дбатимуть про тебе. Це мусили зробити ми, твої батьки, але... Але інколи життя складається не так, як нам хотілося. Я маю зробити дещо важливе... Сподіваюся, ти зрозумієш мій вчинок, коли подорослішаєш.
Подивись на неї! Невже ти готовий покинути її?
Він обійняв Олю. Ввібрав її тепло востаннє.
— Будь щаслива, доню.
Вона відчула його обійми крізь сон і усміхнулася. Він заледве стримав ридання.
Зупинися, Северине.
Поклав заповіт і папери Клименка на стіл, придавив пляшиною бренді, і вийшов у сутінки.
Зупинися!
Цього разу вони стали на межі поля і дерев. На межі ночі і ранку. На межі світів.
— Я надіслала твого листа Яремі.
— Дякую, Ліно.
Відьма похмуро спостерігала за його приготуваннями.
Вона досі кохає тебе.
— Чому не розводиш ватру?
Його тілу більше не знадобиться живильне тепло.