— Тільки час марнувати. Швидше почну — швидше завершу.
Характерник роздягнувся до поясу, перевірив малахіт у кишені, ковтнув холодне зілля. За обрієм прокидалося ледаче зимове сонце.
— Чому саме ти, Северине? Я вже питала десять років тому, і питаю знову.
Зупинися.
Сніг забарвило червоним світанком. Який прекрасний світ, подумав Чорнововк. Відчути його сповна можна тільки на межі життя і смерті.
— «Така наша стежка», чи не так? — продовжила відьма роздратовано. — Ви, сіроманці, ховаєтесь за цими словами за будь-якої нагоди! Ніби жодного вибору не існує, і тільки фатум керує вашими долями...
Характерник не слухав її. Шепотів слова, які колись змінили його життя, а тепер вели до його завершення.
Зупинися, Северине.
— «Така наша стежка»! Ненавиджу цю приказку! — скрикнула Ліна.
Він скінчив закляття і наблизився до неї. Уважно вивчив збентежене обличчя. Сказав:
— Я теж.
Щиро всміхнувся подрузі дитинства, яка стала його першим коханням. Поглянув на відьмівську хатину, що стала йому домом.
Теплий вогник у вікні. Там спить його донька, якої він ніколи більше не побачить.
Не смій кидати її напризволяще!
— Дякую за все.
Він поцілував Ліну в чоло.
Ні! Ні! Ні! Ні! Ні!
— Будь щаслива разом із Максимом.
Не встигла відьма збагнути його слів, як лезо пронизало Северинове серце.
***
Голос Звіра зник разом із морозними голками. Сніг танув між пальцями ніг, що стали на теплу землю, тверду, наче каміння. Невже Ґаад сподівається, ніби з цього безплідного праху може повстати щось живе?
Северин озирнувся. Те саме місце, де він опинився минулого разу... Проте нині щось різнилося — ніби пустка щось приховувала. Він інтуїтивно змахнув краплину крові з рани на грудях, мазнув по повіках, прошепотів формулу і замість обрисів рідного світу...
Грандіозна композиція, що починалася на землі довершеним хитросплетінням безлічі геометричних форм та невідомих знаків, росла химерними символами, які мерехтіли всіма відтінками червоного, перепліталися безліччю неосяжних ярусів аж до неба — наче дикий виноград, що дереться вгору стінками колодязя. Сяйлива дивина охоплювала повні темряви урвища, перетинала скелі, її межі сягали так далеко, що годі розгледіти — ніби Северин потрапив до центру велетенської клітки, повної чудернацьких птахів і летючих комах, намальованих чарівним пензлем. Заворожений, він протягнув руку, і пальці пройшли крізь текучу фігуру, що нагадувала вісімку.
Чорнововк озирнувся. За ним, на лікоть від землі, витала довжелезна постать, позбавлена одягу: молочно-біла шкіра без жодної родимки, пошрябинки чи волосинки; м'язи ледь окреслені; вуха, ніс, рот, статеві органи, нігті відсутні; лише очі, що на порожньому обличчі здаються величезними, сліплять багряним... Величезна, моторошна скульптура, яку покинули посеред роботи.
— Ось який ти на вигляд.
— Ти не здатен побачити моєї істинної форми, людино.
— Шкода.
Северин дістав із кишені малахіт і кинув Ґаадові. Той не поворухнувся: камінь спинив політ, неквапом приплив під багряні очі, завмер. На мить характернику здалося, ніби то не камінь зовсім, а живе переплетіння міріад тоненьких ниточок, які пульсують, розгортаються і тріпочуть.
— Заплатили серцем за серце?
— Може, вйо до справи? Кожна хвилина зволікання підточує силу моєї рішучості.
Ґаад стиха засміявся, але при цьому не поворухнувся, не потривожив жоден м'яз, не зібгав шкіру в жодну зморшку. Та однаково Северин чув його сміх.
— Не поспішай померти.
Ґаад уже був перед ним, і не встиг Чорнововк відсахнутися, як тонкий довгий палець щонайменше з шістьох фаланг торкнувся його між очей.
— Дозволь дещо показати.
Дотик був схожий на крижаний укол. Звідкілясь спурхнула колода карт із вовчими черепами, розсипалася, закрутилася, зашелестіла, склалася разом у примарну картину. Краплина його крові зірвалася з грудей, торкнулася полотна й ожила: літала, креслила, малювала червоним по білому, і Северин, неспроможний відірвати погляду від її стрімких рухів, раптом відчув, ніби провалюється всередину картини.
— Ти бачиш не так, як було насправді, — пролунав голос. — Ти бачиш так, аби зрозуміти, що сталося.
Від краси всередині все завмирає: такий чудовий і прекрасний цей світ. У лазурному небі повільно танцюють світила: велике золоте і маленьке біле. Повільно кружляють небосхилом, дарують тепло, вдячне зело ловить щедрі поцілунки, буяє, квітне, і легіт розносить пишні пахощі довкола. Повітря чисте і смачне, здатне напувати. Ти дихаєш на повні груди.