Северин чмихнув.
— А тепер згадай тих прибульців, які підкорювали людей! Наприклад, колишній власник цього серця...
Малахіт, не спиняючись, гойднувся.
— Я не возвеличую свого народу: поганці є всюди, — погодився Ґаад. — Дехто скористався чарами, аби перетворитися на місцевого небожителя. Їх було небагато, а з плином часу тільки меншало.
Інші світи. Грандіозні катастрофи. Прибульці, які оселилися поруч людей від світанку часів... Чи не занадто для чоловіка, що прийшов позбутися прокляття? Ніби дерся на гору, а натомість потрапив на край світу, де спало сонце і народжувалися веселки, і плоди таємної мудрості, якої він ніколи не шукав, падали йому в руки з дерева пізнання...
Северин розсміявся.
— Тебе кличуть хитромудрим Гаспидом! А насправді ти невдаха. Справжній бісів невдаха, — він навіть не добирав слів. — Занапастив власний світ, двічі просрав його порятунок... А тепер сподіваєшся виправити все коштом життя якогось вовкулаки?
— Саме так, — відповів Ґаад спокійно, ніби образи його не стосувалися. — Без тебе задум не втілиться.
Фігури поблякли, здригнулися від невидимої хвилі.
— Нарешті визнав, — вишкірився Северин задоволено. — Невже складно було?
Багряні очі сяйнули.
— Я не хочу, аби мої зусилля останніх сторіч були намарне. Проте, якщо ти змінив своє рішення, — продовжував Ґаад, — я відправлю тебе додому. На цьому розійдемося назавжди без помсти й образ.
Уявилося: вони з Олею сидять біля теплого комину, розглядають книгу казок, донька сміється, він...
Ні. Такого не буде.
Адже в ньому залишиться Звір.
— Не спокушай, дияволе! Я прибув сюди знищити кривавий сувій, — відрубав Чорнововк. — І я пройшов занадто довгий шлях, аби відступити.
— Тоді годі балаканини.
Характерник стиснув кулаки.
— Зробімо це!
Химерні символи затремтіли від сили його заклику.
— Зробімо.
Фігури зрушили з місця. Закрутилися, вибудували складний довжелезний візерунок... Розпалися. Знову почали кружляти, сполучатися, доки не вивели нову химерну картину... Розпалися. Видовище заворожувало: Северин насилу відірвав очі, аби простежити за Ґаадом.
Той повільно спустився долі. Торкнувся землі, опустився на коліна. Ніжно провів руками по землі, зачерпнув долонями пригорщу попелу і висипав собі на обличчя.
Символи вихорилися, наче мальки у ставку, дедалі швидше вимальовуючи нові візерунки і так само блискавично розпадаючись на уламки.
Довжелезні пальці занурилися в шкіру, наче в молоко, безгучно розірвали груди. Висмикнули з білих нутрощів щось, вкрите червонястим слизом. Від такого видовища Чорнововк зціпив зуби, але Ґаад не видав жодного звуку. Рухався, ніби не відчував болю.
Слиз обернувся багряним пилком і осипався. Підкинутий вгору сувій звільненим птахом шугонув до небес. Ґаад ляснув у долоні, і на полотнищі, що стрімко розкручувалося, засяяли незліченні криваві підписи. Навсібіч потягнулися, забриніли знайомі нитки калинових місточків. Химерні візерунки, що тільки-но нуртували, враз спинилися, немовби після довгих пошуків знайшли остаточну форму — довгу, незбагненну фігуру, яка об'єднала всі елементи потойбічною гармонією. Купол сяйливих ниток із сувою вкривав її безладними розчерками.
Северин побачив, що з порожнистих грудей Ґаада до сувою теж тягнеться — не нитка, а справжня кривава линва.
— Готовий?
Вовча стежка привела сюди. Зробила спільником із хазяїном кривавої угоди. Коло замкнулось.
— Готовий.
Палець видовжився, торкнувся його між очей, і світ блимнув.
Северин вдихнув.
Ґаад зник; натомість із грудей стриміло дві нитки — одна була тонка і знайома, а друга скидалася на хвилясту здоровенну п'явку, яка намагалася злетіти в небо.
Інших змін не відчувалося.
— Це було напрочуд легко.
Промовляй за себе.
Примарні візерунки мали інакший вигляд: тепер із них складалася знайома картина — древнє місто з тонкими баштами і місточками, які перетворилися на забиті вщерть трибуни, що зібралися довкруж кам'яного кола...
Людське тіло огидне.
— Тепер воно твоє.
Влада лишається за тобою. Свобода волі, яку люди ніби-то цінують.
— Дякую. Що тепер?
Полишений на самоті камінець підплив і впав просто в руки.
Ковтай серце.
— Ти казав, що...