Не встиг він збагнути, про яке лихо говорив Ґаад, коли почувся спів. Невже то привиди поверталися до життя? Чи нечисленні мешканці Потойбіччя вже почали святкування?
Він прислухався, і збагнув, що розуміє кожнісіньке слово. Співали рідною мовою! Пісня плинула звідусіль, наповнювала Потойбіччя від землі до небес, щомиті до неї долучалися десятки нових голосів, але Северин досі не помітив жодного співця.
То співають діброви.
То була найпрекрасніша пісня, яку він бодай колись чув. Між шерехом молодого листя лунали голоси лицарів Сірого Ордену: Мамая, Сокола, Ведмедя, Лисиці, Вовка, їхніх джур, тисячі інших людей, що жили задовго до Северинового народження і віддали життя за країну, яку присягли боронити, чоловіки й жінки різних станів, із сіл і міст, з півдня і півночі, зі сходу і заходу, голоси людей, що не злякалися прокляття та стали на вовчу стежку — кожен виспівував власну історію. Як зростали і мріяли, любили і ненавиділи, дружили і ворогували, сміялися і плакали, жили і помирали... Голоси зливалися у пісню найбільшого хору, який колись існував, у пісню високу й чисту, немов сніг на гірському кряжі, пісню відверту і пронизливу, як сльози немовляти, пісню життя, пісню смерті, пісню всесвіту, пісню пісень.
У тому злагодженому плетиві він збирав окремі нитки. Тіні духів? Голоси крові? Спалахи уяви, що намагалася втішити його в останні хвилини? Бозна.
Чув Ярославу Вдовиченко, яка вперше показала йому крихкість життя.
— Дякую, що звільнив мого сина, похреснику.
Чув Захара Козоріза, який замінив йому рідного батька.
— Я знав, що ти перевершиш мене, козаче!
Чув Марка Вишняка, який співав гуртом із кількома молодими голосами.
— А з тебе вийшли люди, еге ж?
Чув Івана Чорнововка, який славив нездоланну боротьбу до останнього подиху.
— Ти мав стати осавулою, а не помирати.
Чув Віру Забілу, яка віншувала гармонію світів.
— Не бійся, Щезнику, це — лише початок!
Чув Пилипа Олефіра, який загинув на власних умовах.
— Знищене прокляття вартувало одного життя.
Чув Савку Деригору, який помстився за роки ув'язненого розуму.
— Шкода, що ми так і не випили знову, еге ж?
Чув Гната Бойка, який сумував за родиною.
— Непогане вийшло, але мені не вистачило.
Чув Катрю, його кохану Катрю, яка тужила за донькою.
— Тішуся, що ти розділив цю стежку зі мною...
Чув Ігоря Чорнововка, який пав жертвою власного Звіра.
— Я пишаюся тобою, сину.
Чув жіночий голос, який не одразу впізнав.
— Я люблю тебе, вовчику.
Мама. То був мамин голос.
Северин плакав. Плакав через скінчене життя і втрачених близьких, плакав від належності до чогось величного, прекрасного і неосяжного, плакав, бо сльози стали тим єдиним слідом, що він міг лишити по собі. Урочистий гімн здіймався до небес, краяв темні хмари, аж раптом блякле світило зблиснуло золотом, гойднулося і спроквола попливло за обрій.
Я зробив це.
Схожі на перлини сльози падали, торкалися землі, сходили новими пагонами. Витоншеним, майже прозорим зміїним тілом Северин плинув на хвилях пісні дібров, ловив знайомі голоси і говорив до них, допоки останні сили не полишили його.
Зробив це. Зробив...
Гаадів шепіт стих.
Опісля запало ніщо.
***
Прокинувшись на світанку, Ярема вилаявся. Він завше любив дати хропака, гарненько виспатися, крутнутися на інший бік, поправити подушку, пірнути в новий сон... І ось ця маленька втіха зникла. Очі, наче закляті, розплющувалися до перших променів сонця, тріпотливе сновиддя гинуло, і хоч як характерник намагався заснути знову — все намарно. Пробудження було миттєвим, безжалісним і безповоротним.
Подушка нагадувала колоду. Ярема хруснув затерплою шиєю, вилаявся вдруге. У кімнаті було темно і зимно. За помальованим морозними візерунками вікном панував морок. Яровий вкутався в ковдру, запалив свічку, сяк-так умився. На негоду втрачене око завжди сіпало болем.
У комині вистигало вугілля. Через порожній хол шляхтич вийшов на Контрактову площу, засіяну пригорщами нічного снігу.
Готель звався «Midna ruja», і відчинився він усього кілька тижнів тому. Попри вигідне розташування і славетну історію, гостей було небагато. До падіння Києва тут красувався відомий «Diamantovyi Раlас», який ординці розпатрали і обскубли, заразом убивши власників, які намагалися постояти за майно. Нові господарі спішно залатали потрощене, сяк-так умеблювали пограбоване і стали здавати нумери кожному охочому за кілька шелягів на ніч (оплата наперед). Від розкішного закладу, що був одним із символів Контрактової площі, лишилися самі стіни з потертими шпалерами і нахабними гризунами.