Сьогодні наснилося до біса приємне — Сильвія в ліжку... Але він нічого не запам'ятав. Прикро! Ярема знав, чого йому не спиться: він очікував птаха від Ліни. Северин обіцяв, що надішле звістку на світанку дня сонцестояння, і попередив, що ворона може не знайти адресата під стріхами. Відтоді Яровий щоранку прокидався, лаявся і йшов на вулицю. Він знав дату зимового сонцестояння, але однаково вставав і виходив — а як раптом щось трапиться, і птах прилетить раніше?
Мармурові атланти при вході згинули. Дешеву табличку з назвою готелю і плямою, що позначала ружу, повело від морозів. Ярема міг знайти значно кращі апартаменти, але волів зупинитися тут — через спогади. Він вдихнув морозне повітря, поправив очну перев'язь, що цими днями неабияк дошкуляла холодним дотиком, накинув каптур на шапку.
Місто прокидалося. Небеса неохоче змінювали темінь на бузок, і з новим кольором прибували заспані прибиральники для чергового бою проти снігу й буруль. Слідом з'являлися ліхтарники, стайничі, пекарі та втомлені нічним патрулем сердюки з червоними від холоду пиками. У ліхтарному світлі дрібні сніжинки нагадували рої мушок. До відкриття харчівень лишалася година, і шляхтич рушив тим самим шляхом, яким ходив дотепер — шляхом споминів.
Тут вони їздили на механічному возі; тут ласували льодами; тут балакали про оперу. Молоді, пихаті, наївні... Ярема заздрив тим безстрашним мрійникам, які пишалися новенькими одностроями і блискучими клямрами.
Там знайомилися з дівчатами. Там робили знімку-дагеротип. А в льоху цього будинку напивалися під час великого хрестового походу... Нема більше тої пивниці.
— Ну! Вйо!
Під гірку з хрипінням пнулося двійко коней. З-під попон парує, обидва в милі, очі вибалушилися, копита ковзають по снігу — волочать сани. Дебелий візник намагається штовхати їх ззаду, проте коням від того не легше.
Разом з іншими перехожими шляхтич допоміг випхати важезні, ніби навантажені кам'яними брилами, сани до рівнини, де на візницю посипалися прокльони.
— Що ти з кіньми робиш, бевзю?
— От би тебе самого так запрягти!
Той відмахувався:
— Гужових конячок не бачили? То їхня робота. Аби так за людей переживали, як за тупу скотину!
Щось гучно тріснуло, і всі озирнулися на Ярему, що тримав зламаного навпіл батога візниці.
— Цей шмат я тобі крізь гузно до пащі протягну, — пробасив сіроманець і похитав іншою половиною батога. — А цей навпаки.
— Та невже? — Візник покрутив бичачою шиєю, стиснув кулаки. — Спробуй-но!
Свідки відступили. Коні тремтіли, засапано дихаючи.
Малюк хвицьнув батогом поперек широкої мармизи, і поки ошелешений візник хапався за обличчя, влупив кілька разів зламаним держаком по спині. Бив, не стримуючись, тож навіть візнича дублянка не могла вберегти від сили тих ударів. Супротивник повалився на сніг, затуливши голову.
— Зробимо так, — характерник ляснув батогом у повітрі — наче хлопавка розірвалася. — Або розпрягаєш коней і тягнеш сани замість них, або просиш вибачення.
— У кого? — буркнув візник.
— У коней, тупа ти скотино.
Той підвів обличчя, позначене болючим червоним слідом, аби переконатися, що переможець не жартує. Батіг ляснув просто над вухом, від чого візниця спішно повернувся до коней і щось замимрив.
— Гучніше! — наказав Ярема. — Аби чули!
Дядько побуряковів і загудів надтріснутим басом:
— Вибачте мене. Вибачте!
— За що?
— За мою жадібність! Я більше не кластиму стільки зайвих пудів...
Коні відпочивали, слухачі реготали, а візник каявся, не помітивши, що Ярема покинув зламаний батіг і пішов собі далі.
На Поштовій площі відбудовували зруйнований дощенту порт цепелінів. Напередодні Різдва роботи спинилися, і летовище занесло мальовничими кучугурами, де гасали всюдисущі діти-розбишаки. Ранкові вулиці наповнювалися гамором і рухом, без якого не минає жоден день київського життя.
Крижаний Дніпро привітався з характерником ляпасами холодного вітру. Ярема згадав, як вони пливли на човні під орудою сліпого кобзаря до захопленої столиці, аби здійснити неможливий замах...
Пів року минуло.
У харчівні смачно пахло гарячою олією, свіжим хлібом та смаженим салом. Яровий поснідав, викурив люльку і вторгував пляшку найкращої цитринівки.
— Орду пережила, — шинкар підморгнув. — Закопав її допіру напередодні захоплення. На совість копав, потім насилу відрив!