Усе, що пережило навалу, вважалося вартісним, мало не священним. Попри звільнення і повернення статусу столиці, а з нею, відповідно, й грошей, у Києві досі цінувалися речі практичні: їжа, дрова, теплий одяг, справна зброя. Будинки, порцеляна, коштовні прикраси і колекції картин віддавалися за безцінь. Таким становищем поспішали скористатися хвацькі ділки, чиї оголошення обміну-купівлі рясніли всюди — опортуністи знали, що холодні стіни, мармурові статуї та інші предмети розкоші невдовзі повернуть повну вартість і принесуть новим власникам омріяне багатство.
Хтось навіть шукав повний черес із автентичними характерницькими клямрами.
— Збирачі старожитностей, щоб вас гівно наздогнало, — пробурмотів Малюк.
Цими вулицями він пробивався крізь барикади ординців. Палав пірнач, тремтіла шабля, вгризаючись у ворожу плоть, було до біса спекотно, парко і задушно, його клямри вкрило чорним гаром вибухів...
Пів року минуло.
Зрештою, йому набридло валандатися в пошуках старих спогадів і нових пригод, тож Ярема зважився на візит, якого не планував.
— Коли у справі, то пан Чарнецький не приймає, — відмовила покоївка. — Завітайте в новому році.
Він простягнув запрошення, потерте довгим перебуванням у кишені, і вже за хвилину Зіновій радісно трусив його руку.
— Вирішив скористатися гостинністю, — пробасив шляхтич.
— І ми раді, друже мій, — Чарнецький особисто забрав його верхній одяг із шапкою.
Він схудшав, набув синців під очима і загалом мав хворобливий, проте напрочуд щасливий вигляд — ніби людина на дурмані.
— Нічого кращого за цю пляшину цитринівки не надибалося, — Яровий вручив нехитрий подарунок.
— От ми її зараз і розчавимо!
Зіновій підморгнув.
— Як же мене потішила чутка про будиночок на озері, що став склепом для того паскудника, — тут він не стримався від широкої усмішки: — Хто зна, чому так трапилося? Що за лиха доля його спіткала? Певно, то якесь місцеве прокляття!
— Земля знову твоя? — поцікавився Ярема.
Він уже й забув про вбивство Кривденка.
— Де там! Питання тонке, дражливе. Суцільні патики в колеса від його колишньої коханки, грець би взяв курву, та ще й купа бюрократичної тяганини тут і там, — Чарнецький махнув рукою, мовляв, проїхали.
У домі знову були картини, скульптури, вази, книги — все прикрашене різдвяними сухозлотицями. Пахло ялинковими вінками і свічками, а ще був інший запах, який Ярема запам'ятав від минулого року: запах грудного молока.
— Тебе можна привітати, молодий татусику?
Чарнецький поставив пляшку просто на шахову дошку між фігурок, що завмерли у хитрій задачі.
— Син! — повідомив гордо і розлив по срібних келишках лимонну горілку. — Назвав Ярополком!
Яровий на мить розгубився, а потім крикнув:
— Віват! — і випив усе одним махом.
Чарнецький не відставав.
— Незвичне ім'я, — знайшовся з потрібним словом характерник.
— Гарне ім'я! Рідкісне, мужнє. Ми довго обирали, не один вечір змарнували...
Покоївка принесла легких закусок.
— До біса радий бачити тебе живим, — Зіновій завершив оповідь про пошуки гідного чоловічого імені й оновив келишки. — Тепер твоя черга! Розказуй щось грандіозне.
— Тоді спробуй вгадати, де я нещодавно побував.
— Не вмію я вгадувати. То де?
— У Князівстві, — Ярема реготнув від спантеличеного виразу обличчя Чарнецького.
— Навіщо ти туди попхався? Тільки не кажи, що на побачення!
— От бачиш, умієш ти вгадувати.
Під оповідь цитринівка заходила пречудово, і саме коли шляхтич розповідав про загибель Ніку, що випав з пазурів Сильвії, згори залунав плач.
— Прокинувся! — Зіновій підскочив, миттю забувши про все. — Зараз будемо!
Він злетів по сходах, і за кілька хвилин спустився разом із жінкою, яка обережно тримала барвистий згорток біля грудей. Ярема насилу впізнав інститутську дівицю Орисю, до якої колись підкручував вуса брат Еней — тепер перед ним стояла недбало вбрана, втомлена молода жінка, трохи розповніла, але однаково прекрасна. Очі її були на диво сумними.
Характерник вклонився, як належало.
— Вітаю, пані Чарнецька.
Жінка провела по ньому байдужим поглядом. Зіновій перехопив згорток і підніс до Яреми.
— Дивися, сину, який дядько завітав у гості!
Ярополк мав щокате червоне обличчя і розгублений вираз. Важко було сказати, на кого він скидався більше — на тата чи маму.
— Народився таким маніпусіньким, усього шість фунтів, — вуркотів Чарнецький. — Я вже подумав було, чи не хворий, але потроху важчає...
— Мамуньо казали, що я теж невеличким спочатку був, — зауважив Яровий. — Але потім багато каші їв.