Двері розчахнулися, і до зали влетів загін особистої гвардії гетьмана.
— А ось і він! Як завжди, у всьому білому, — Ярема привітно змахнув пірначем. — Може, брате, розкажеш шановному панству, як я намагався попередити про навалу Смарагдової Орди, а ти у відповідь наказав кинути мене до в'язниці і привселюдно звинуватив у замаху?
Останнім ударом шляхтич добив трибуну на друзочки, не звертаючи уваги на гвардійців, які оточили його. Дивився лише на старшого брата, що схрестив руки посеред зали.
— Кидайте зброю, пане Яровий. Вас заарештовано, — наказав знайомий офіцер.
— Знову?
Ярема було засміявся, аж раптом випустив пірнач із руки і ноги йому підкосилися.
Тіло розтягнулося тятивою над чорною прірвою. Калиновий міст тремтить у полум'ї. Вогонь перекидається на сувій. Його власне серце горить разом із ним.
КРОВ.
Тіло розсипалося шматочками на розпечені пательні. Хочеться пити. Вовком він біжить між лусками попелу, що сипляться на озеро. Озеро кипить кров'ю. Спраглий до межі, він стрибає в нього і захлинається.
СМЕРТЬ.
Тіло палає, покрошене і пересмажене. М'ясо відходить від почорнілих кісток, що репаються від жару. Плавляться нігті, очі вибухають слизом. Смердить хутро, смердить волосся.
ПРОКЛЯТТЯ.
Він перед родинною дібровою. Прекрасна пісня, що лине звідти, пронизує його і зцілює біль неможливих тортур, дарує спокій і мудрість, знімає полуду з очей, аби він прозрів і побачив, що насправді то не дуби, а людські постаті.
Він упізнав найближчого — Семен Яровий, його батько.
Впізнав другого — Микола Яровий, його дід, останній осавула куреню військових.
За ними стояли інші. Він упізнав їх за портретами, які зберігалися в маєтку: прадід, прапрадід... Усі, кого він навідував у родинній діброві.
Вони дивилися на нього дивними променистими поглядами і співали, оповідаючи таємниці світу, а він спрагло наповнювався неземним знанням, що хотів закарбувати і пронести до...
Але пісня скінчилася. Він не хотів, аби вона завершувалася, був ладен слухати її до скону, і відчайдушно чіплявся за останні нитки прекрасного видіння, що тануло.
Ярема отямився на підлозі, у розірваному скривавленому одязі і рештках вовчого хутра. Великим колом довкруж зібралися люди: першою лінією стояла особиста гвардія гетьмана зі зброєю наголо.
Скуті судомами м'язи розпружилися, і шляхтич обережно сів. Наче вибухом оглушило...
— Лікаря! Лікаря!
Коло обережно стиснулося і загомоніло. Ярема хитнув головою, мазнув пальцем по прокушеній губі. Прошепотів заповітні слова... Ранка кровила. Він повторив чари вдруге. Кров не спинилася.
Він звернувся до найближчого гвардійця, вказавши на його штик:
— Сталь?
— Найкраща чигиринська, — відповів той.
— Дай-но мені.
Гвардієць обернувся до Якова, і той нетерпляче махнув.
— Дай йому.
Характерник вхопив зброю — руки досі трусилися — і полоснув себе по долоні. Сталь не ковзнула, не злетіла геть, а лишила глибокий болючий поріз, який одразу заповнився кров'ю. Зала вибухнула криками:
— Що за дідько!
— Він же характерник, чи не так?
— Як таке могло статися?
Ярема відкинув штика. Згадав про Щезника, про його послання. І зрозумів ціну, яку Северин заплатив Ґаадові за знищену угоду.
— Збрехав ти мені, братику. Збрехав...
Яків торснув його за плече. Коли він устиг підійти?
— Агов, Яремо! Чуєш мене?
— Чую.
— Що це значить? — він показував на його долоню. — Що тільки-но сталося?
Господи, чому вони такі дурні, подумав Ярема.
— Прокляття знищено, — оголосив шляхтич, і всі завмерли. — Характерників більше нема.
Мить тривала тиша, а потім залу наповнило оваціями. Лікар безцеремонно розштовхав натовп і заходився перев'язувати його долоню; Яків щось говорив, інші збудженно патякали... Ярема не слухав.
Він дивився на рештки вовчого хутра і думав про Северина.
***
Сріскотіли просушені травневим сонцем дрова, облизували мідь довгими язиками полум'я. Казан побулькував, дражнив смачним ароматом.
— Ох і спека!
Чоловіки тамували спрагу барильцем пива, яке витягнули з прохолодного льоху.
— Тату, а це правда, що запорожці багато риби їли?
— Нею і жили, — старший Вдовиченко поправив крислатого капелюха, з-під якого бігли цівочки поту. — Великий Луг щедро дарував усіляку рибу, і вживали її по-різному: варену, копчену, солону, печену. Щербу на юшці робили, тетерю...
— Оце в нас буде справжня козацька юшка, — Ігор приклав до змокрілого чола прохолодний келих. — Триярусна!