— Я вирушу за Варганом і Савкою. Ти знаєш, де шукати Малюка?
— Він зараз під Запоріжжям неньку боронить. Якщо не врізав дуба, авжеж. Нічога прихистив у себе кількох наших, то загальновідома таємниця... Десь там і гасає ясновельможний. Ти вже чув, що він тепер відомий як Циклоп?
— Не чув.
— О! Наш шляхтич — знаний пустун, — реготнув Гнат. — На нього повісили всі злочини нашої ватаги, тому нині брат гетьмана — один із найрозшукуваніших оприхів Гетьманату. Сотня дукачів за мертвого чи живого! Один в один ціна, яку давав схиблений магнат за полонених характерників. Пригадуєш того виродка?
— Яструбине гніздо.
Маєток багатія Борцеховського, ситна вечеря, холодні ланцюги, відрубана голова Вишняка, нічна втеча, пронизана кілком нога, перший стрибок до Потойбіччя, роздерті мисливці, кінна гонитва, скрегіт клинка по черепу...
— На диво, Малюка ніхто досі не здав, — перебив спогади Гнат. — Хоча я готовий закластися, що чимало вояків упізнали в ньому розшукуваного Циклопа. Проте, може бути, вже й здали — я давно новини не читаю.
— Знайди його, Енею. Ми зберемося у Чортківському маєтку наприкінці травня.
— Якщо чортківські землі до того часу не стануть черговим улусом Орди, — відповів Гнат. — Добре. Я передам звістку, але не обіцяю, що Малюк прибуде. Він схиблений на цій війні.
— Мій задум сприятиме перемозі.
Обидва замовкли. Гнідий наполегливо тицьнувся носом у Северинове плече.
— Відпочити хоче, — Бойко вказав на коня. — Шарканя собі Катря привласнила?
— А то ти її не знаєш.
— Як там моя небога?
— Така кмітлива мала, — Северин усміхнувся. — Потроху звикла до незнайомого дядька... Коли визнала татусем, аж від серця відлягло.
— Пощастило, — Гнатові очі згасли. — Остапчик мій рік чи два звикав до того, що дядько, який приїздить раз на місяць — то рідний батько. І як йому тепер там ведеться?
Северин мовчав, але Гнат і не потребував відповіді.
— Батьківство змінює назавжди, — провадив він. — Малючок, який без жодної кривої думки лупає на тебе величезними оченятами, і ти готовий кістьми полягти, аби в тих оченятах не було сліз... Зростає, змінюється, сміється, і від того сміху твоє сране беззмістовне життя наповнюється бодай якимось сенсом...
Брат Еней мотнув головою, і швидко потер долонями шкіру під очима.
— Треба випити. Медовуха в хаті, а ми тут на холоді сраки морозимо! Вип'єш зі мною, пропаща твоя душа?
— Залюбки, брате.
Гнат усміхнувся.
— Дай уже привітаємося, як належить.
Характерники обійнялися. Від Гната відгонило потом, перегаром і відчаєм.
— Ми подумки поховали тебе... Зневірилися. Відчай бринів у повітрі, як під час пошуків Савки. Пригадуєш? Але заради Катрі вголос того не промовляли. І ось ти тут, погризений Потойбіччям, на вигляд, як лайно, зі своїм божевільним задумом, — Гнат розімкнув обійми.
— Ти теж на вигляд, як лайно.
Бойко безсоромно почухав у паху.
— Так і задумувалося. Адже у хортів є описи нашої зовнішності, — він поглянув за плече Северина. — Ти диви! Христя розповіла Аскольду про твоє прибуття.
Розмахуючи здоровецьким костуром, до них сягнисто крокував молодий чоловік — довготелесий, худий, у вовняній хламиді сірого кольору.
— Його посланець має поважний вигляд.
— А, ти пропустив, — ляснув по лобі Гнат. — Старий сконав! Його попіл давно розвіяли. Ось цей хлоп — новий Аскольд. Чимчикує особисто привітатися з почесним гостем.
Образ волхва не пасував до цього юнака. На Севериновій пам'яті лишився старигань із сивою бородою, який зустрів його при перших відвідинах прихованого селища — щирий, трішки наївний, завжди жадібний до новин із зовнішнього світу... Його місце посів один із трійці прислужників, обраний старим Аскольдом на ложі смерті.
— Приємний хлоп. Дружній, цікавий, — розповів Гнат. — Варган улітку якимось бісом цілого воза книг допер, то Аскольд ледь не напудив у плані від щастя. Навіть прибудову біля своєї хати звелів поставити заради тих книжок.
Молодий волхв зупинився за декілька кроків до характерників і вклонився.
— Вітання. Аскольд радий бачити воїв-вовків.
По-юнацькому високий голос, який чудово звучав би на сцені опери. На тонкій шиї, всіяній ріденькими паростками щетини, смикався великий борлак.
— Навзаєм, — Чорнововк простягнув руку.
Аскольд переклав костура до лівиці, потиснув долоню коротко і твердо.
— Северине! Шана тобі. Аскольд вітає з поверненням. Ми бачилися роки тому, коли ваша поява врятувала нас від гніву Володаря...
Він розмовляв українською значно краще за попереднього Аскольда.