— Я тоді мало кого запам'ятав, — відповів Северин.
— То було давно, — юнак усміхнувся.
Він мав ту дивну зовнішність, що спантеличувала будь-кого, хто намагався визначити його вік. Двадцять? Двадцять п'ять? Тридцять? Чорт зна. Питати було недоречно.
— Аскольд перепрошує за втручання, але мусить говорити з Северином наодинці, — продовжив волхв поштиво. — Можемо піти до селища разом?
Северин зиркнув на Гната.
— Йди-йди, я конем займуся, — махнув рукою той. — Їдла нам якогось намудрую.
— Штани знайди для початку.
— Давно ніхто не турбувався про мою сраку, — манірним помахом мізинця Гнат змахнув невидиму сльозу. — Це так зворушливо. Люблю тебе, брате!
Волхв усміхнувся, Северин реготнув, і на тому вони рушили дорогою до селища.
За кілька кроків Аскольд повідомив, не спиняючись:
— Володар лісу хоче бачити Северина.
Костур постукував по холодній землі.
— Володар наказав передати це послання до перших снігів, — молодий волхв пильно вглядався у громаддя дерев за селищем. — Вої-вовки приходили, але Северина серед них не було. Нарешті завітав.
Чорнововк бездумно потер куксу великого пальця — дурна звичка, що завелася після втечі.
— Нині майже середина весни.... На твою думку, він і досі чекає на мене?
— Аскольд певен, що Володар чекатиме там, де ви зустрілися вперше.
Що ховається за цим запрошенням? Новий Ґадрин підступ?
— Чого йому треба? — спитав Северин.
— Аскольду невідомо, — відповів волхв. — Володар лісу наказує. Не пояснює.
У прихованому селищі нічого не змінилося: присадкуваті хати з мохом на гонтах, густий запах худоби, каламутні плівки на віконцях. Із кривих димарів кучерявився дим, а дивно вбрані люди, схожі на ожилі гравюри історичних трактатів, при зустрічі низько вклонялися Аскольду. Живий уламок зниклої епохи.
— У такому разі радше не змушувати його чекати, — виснував характерник.
— Мудре рішення. Аскольд проведе до стежини, а далі Северин рушить сам.
Обряди тут лишалися незмінними. Втім, на те вони й обряди.
— У Аскольда є запитання, — волхв обережно поглянув на характерника.
Невже й мені якусь дівчину запропонує, подумав Северин, і одразу подумки почав підбирати слова для ввічливої відмови.
Аскольд спинився і здійняв костура вгору.
— Мене тривожить небо, — костур намалював кілька ліній, перекресливши небо навскіс. — Плавучі рибини. Коли Аскольд іще не прийняв цього імені, у хмарах літали самі лише птахи. Зараз там пливуть великі рибини.
Он воно що! Характерник полегшено зітхнув.
— Ти маєш на увазі повітроплави, — кивнув Северин. — Так, їх щороку більшає. Зараз у розпалі велика війна — напевно, над вами пролягає якийсь маршрут.
— Аскольд не міг повірити, що люди побудували велетенські рибини, які пливуть у небі. Ми живемо тут, як жили наші предки вісім сторіч тому. Вони ховалися у цьому лісі, плекали пам'ять, а ми шануємо їхні традиції і живемо за тими заповітами... А великий світ змінився так сильно, що нашої уяви не вистачає.
— Світ постійно змінюється, — Чорнововк знизав плечима.
— Ви живете власним життям. Тебе бентежать повітроплави?
— Нас можуть викрити, — змахнув руками Аскольд. — Чари Володаря лісу захищають від непроханих гостей, але не рятують від небесних очей. Коли рибини помітять нас, сюди линуть незапрошені гості, і вони знайдуть шлях усередину.
— Так, — погодився Северин. — Це може статися.
Живий Аскольдів розум сподобався характернику. Чимось він нагадував попереднього волхва, та водночас був рішучішим.
Вони проходили повз головний майдан селища, де на чільних місцях бовваніли шість темних ідолів. Аскольд навіть не поглянув на них, зосереджений на розмові.
— Я чув, що віра Христа має багато гілок, — сказав волхв.
Древні боги не схвалили б цієї розмови.
— Є гілка Риму, є гілка Костянтинополя, є інші, відбруньковані від них, але чимало таких спиляли, — Северин зацікавлено глянув на Аскольда. — Навіщо тобі?
Той мовчки супив тонкі брови, допоки не привів гостя до свого саду. Звідти до сакральної галявини вела стежина волхвів.
— Велика таємниця, — прошепотів Аскольд, хоча поблизу не було ані душі. — Нехай ці слова лишаться між нами.
— Слово честі.
— Аскольд роздумує над тим, як відкрити селище світові.
Тільки-но він це промовив, як костур упав долі, а волхв обіруч схопився за голову, наче його скроні пронизало нестерпним болем. Борлак судомно застрибав угору-вниз.
— З тобою все гаразд? — Характерник стривожено схилився над скрученим волхвом.