Той квилив і ледь чутно стогнав кілька секунд.
— Ні, — Аскольд розплющив очі, в яких лопнуло кілька судин, судомно ковтнув повітря. — Інші не схвалюють цього бажання.
— Інші?
— Аскольди. їхні духи живуть у мені після доторку старого, — волхв скривив зблідле обличчя, потягнувся і неквапом підняв костура. — Ті, що були до мене. їхня мудрість допомагає, коли Аскольд чинить правильно... Карає, коли Аскольд відхиляється... Від того, як має бути за задумом.
Скидається на голос Звіра, подумав Северин.
— Але Аскольд не відступиться, — волхв сперся на костур і гордо випрямив спину. — Наближається час змін.
Чорнововк відчув глибоку приязнь до цього молодика.
— Епоха Володимира минула. Навряд чи до вас прийдуть хрестити силою, — тут Северин згадав про хортів Святого Юрія і додав: — Проте всіляке може трапитися.
— Наші пращури мали, куди тікати, — Аскольд дивився повз Северина, ніби звертаючись до незримих духів: — Ми — ні.
— У селищі знають про твій задум?
— Це таїна! — прошепотів волхв. — Я знаю достоменно: всі будуть проти, дуже злякаються... Аскольд переконає, коли прийде час. І зробить, як вважає за потрібне.
Цей молодик безперечно заслуговував на повагу.
— Сміливий вчинок, — похвалив Северин.
— Необхідний вчинок, — волхв обернувся до селища за спиною. — Сотнями років ми жили на вістрі. Не вимерли справжнім дивом... Чи волею богів. Волхви постійно вели записи родичання, аби не змішувати кров... До слова, Северин не хотів би розбавити її власною? Бодай кількох жінок?
Тільки він забув про це!
— Моя дружина буде проти, — відповів Северин твердо.
— Навіть проти однієї?
— Навіть проти однієї.
— Шкода, — Аскольд зітхнув. — Ми змушені животіти... А світ змінився так сильно, що більше не можна покладатися на диво, богів чи Володаря лісу. Я поважаю своє коріння, я пам'ятаю своїх пращурів. Але ми мусимо змінитися, або зникнемо назавжди.
На цьому волхв уклонився і пішов до новенької прибудови — мабуть, того самого сховища для книжок. Чорнововк усміхнувся: сміливий задум молодого лідера сподобався йому. Северинів задум був не менш зухвалим.
Час зустрітися з Володарем лісу.
Характерник перевірив, що дістав саме срібну кулю, зарядив подарованого дружиною піштоля. Лісовик — свавільне і жорстоке створіння, його норов непередбачуваний, як травнева злива. Разом із іншими «князями», як називав їх у щоденнику колишній осавула потойбічників на прізвисько Блукач, лісовики вважалися одними з-поміж наймогутніших створінь, які жили у людському світі. Якщо Володар лісу працює на Ґадру, то справи Чорнововка кепські, і постріл сріблом може дати шанс на втечу.
Кроки плямують тишу. Стовбури обабіч стежки — колони у древньому храмі. Під ногами пульсує серцебиття древнього, темного, народженого задовго до роду людського лісу. Повітря задушне, бо вітер не наважується податися в ці мовчазні лабіринти. Кліть переплетеного гілля ковтає світло. Від землі пахне прянощами, невідомими тутешнім людям. Стеляться спогади: як він ходив тут джурою без золотої клямри, як у тіні споконвічних дерев відчував власну мізерність, як постать вчителя притлумлювала глибинний страх...
Захара вбито. Осавул вбито. Бозна-скільки вбито у битві за Буду. А скільки ще полягло, поки він скнів у потойбічному полоні?
Стежка волхвів привела до невеликої галявини, чий простір обіймала огрядна кам'яна брила. Володар лісу чекав його перед олтарем: жива гора різноманітного зілля, величезні лаписька до землі, довгі гострі пазурі, древній лосячий череп, прикрашений пожовклими первоцвітами. Кремезну постать огортала хмара запахів: свіжа глиця, волога земля, опале листя, солодкава гниль... Очниці черепа палахкотіли зеленим сяйвом і лихим передчуттям.
Северин уклонився, стискаючи руків'я піштоля.
— Прийшов, — проскрипів лісовик. Він стояв за кілька кроків, але його владний голос шепотів прямо на вуха: — Ґадра шукає тебе.
— Знаю.
Після втрати половини великого пальця Северин тримав зброю гірше. Але досі був спроможний на влучний постріл за десять кроків.
— Мені байдуже, — зелені очниці спалахнули. — Вона не має влади у цьому світі. Я тут володар!
Однією турботою менше. Характерник відчув, як невидимий погляд промацує його від маківки до ніг.
— Швидко постарів. Люди як метелики. Народжуються, гаснуть. Був щеням, повернувся вовком, — чудовисько вказало на нього довгим пазурем. — Згасаєш. Тіло отруєне Потойбіччям... А я пашію життям! Ліс — моя плоть, моя сила.
— Ти кликав мене, — мовив Северин.