— Хитавиця підступна, — промовили позаду.
Найменше Максим хотів, аби хтось бачив його у такому стані.
— Ще... довго?
— До світанку допливемо. Не перекинешся? Не хочу вбивати поромника, він добрий дядько.
— Не перекинусь.
Із тихим плюскотом бурунилися темні води. Максим осів на палубу, сперся спиною на борт, відкинув із лоба прилипле волосся. Блювання забирало до біса сил.
— Коли ми вперше до варязьких берегів пливли, то я ригав далі, ніж бачив, — сповістив Северин підбадьорливо.
Максим заборонив собі уявляти це видовище.
— А зі мною ригала ще половина корабля!
Шлунок болісно скрутило.
— Проте я загартувався, і на другу морську подорож навіть шторм не склав мене навпіл.
Северин простягнув бурдюка. Джерельна вода змила кислий присмак із роту і примару забльованого корабля з очей.
— Плесни ще на скроні, карк і зап'ястя.
Вовком жилося простіше: без морів, поромів, хитавиць, коли вся вода навколо — калюжі, струмки і лісове озеро близ людського поселення.
— Спробуй заснути, — порадив Северин. — Не помітиш, як прийде світанок.
— Та хіба тут заснеш? — промимрив Максим.
— Вмощуйся зручніше, дивись на небо, слухай плюскіт хвиль. Якщо знову прикрутить, то дихай повільно і глибоко, зосередься на сторонній думці. Мені допомагало.
Чергова купа порад від Северина Чорнововка, великого вчителя життя.
Максимів словниковий запас відновився і збагатився. Він смакував цікаві слова — пуцьвірінок, алебастровий, бокораш, пантрувати, тайстра — проте досі не міг дібрати потрібних слів для позначення своїх почуттів до Северина. Новий друг? Старий ворог? Він намагався розшукати в собі жагу помсти, але дарма: втрачена рідня перетворилася на вкритих саваном забуття примар, він розгубив мало не всі спогади про них. Святослав — так звали його старшого брата... Він був гарним братом. Турбувався, оберігав... Ярослава — мама... Завжди сувора. Бозна, як вона погодилася відпустити їх удвох... Роман — батько. Ненависний багатьма очільник Вільної Зграї, який почав Рокош і розколов Сірий Орден, спричинивши Вовчу війну... От і всі спомини.
Справжньою родиною стала зграя вовків. Після пробудження на олтарі у людському тілі Максим бажав лише одного — повернутися. Роками він жив рівним між рівних, допоки Володар не викинув його геть, наче осоружну іграшку. Покидаючи ліси, Максим присягнувся повернутися з помстою. Лісовика, а не Северина, Вдовиченко ненавидів від щирого серця.
Навчитися всього наново. Запхатися у незручні вдяганки, триматися в сідлі неслухняного коня, рахувати гроші, читати газети, розпалювати багаття — все, що вміли навіть діти, потребувало зусиль. Максима дратувало, що за нагромадженням побутових дрібничок пам'ять про вовчі роки перетворювалася на сон, танула, як сніг під весняним сонцем, а ще дратував Северин, який завжди був правий.
Вони були однолітками, але з Чорнововком він почувався дитиною поруч дорослого. Северин мав сивину, родину (дружина, дитина, — ці слова здавалися неймовірно чужими), спогади про війну і купу всього іншого... А що Максим? Самі лише мандри лісом і полювання. Безперечно, ці спогади були прекрасні, але вони блякли на тлі Северинового життєвого досвіду.
Максим тужив за зграєю. Він озирався, аж поки ліс не зникнув за обрієм, але ніхто не прийшов попрощатися з вигнанцем... Ночами Максим мимоволі перекидався на вовка — на щастя, єдиним свідком тому був Северин.
— Ти маєш опанувати себе, — напучував характерник. — Ніхто не має розпізнати у тобі вовкулаку. Інакше — вірна смерть.
Вдовиченко кивав, але потайки хотів перекинутися і втекти до найближчого лісу. Йому тут не місце — ліпше знову жити десь вовком! Роздратований черговою невдачею (переплутав монетки у п'ять і п'ятдесят шелягів), Максим бовкнув про це вголос. Северин глянув на нього, як на причмеленого, і суворо відказав, що прокляття місячного ярма зведе його з розуму, а Звір полонить свідомість.
— За дев'ять років у зграї нічого подібного зі мною не трапилося!
— Бо сила лісовика у тих місцях стримувала дію прокляття абощо.
— Я більше вовк, ніж людина...
— Ти — бовдур! Годі вже шукати виправдань для втечі!
У такі миті Максимом оволодівала пекуча лють до Чорно-вовка, але він не знаходив потрібних слів, аби належно вимовити її, від чого лютився ще більше.
Водночас він відчував глибоку вдячність до супутника: наприклад, тільки Северин помітив, як потерпає шкіра і очі альбіноса від сонячних променів, то одразу купив йому крислатого солом'яного бриля.