— Мій вчитель мав схожий, — посміхнувся Северин сумовито. — Його звали Захар... Він був мені за батька.
— Той, що мене підстрелив і віддав лісовикові?
— Той самий.
— Він загинув? — Максим натягнув бриля по самі очі.
— Його вбили покручі з хрестами.
Зі смужок давніх спогадів Вдовиченко пригадував, що чоловік, якого він переслідував разом із юнаком-Чорнововком, справді носив благенького бриля. Бриль — гарне слово.
— Тисне, — пожалівся Максим.
— Звикнеш, — Северин поправив йому капелюха так, аби не заломлював вуха. — Як і до багатьох інших неприємних речей. Наприклад, до охочих повитріщатися на твою мармизу.
Альбінос усюди збурював цікавість. Хтось дивився сторожко, хтось із захватом — ніхто не лишався байдужим. Кликали родичів і друзів, аби бігли поглянути, дехто вигукував бридкі слова. Така увага не подобалася Максимові, і він натягував бриля поглибше. У рідній зграї він був рівним попри колір хутра... Найбільше дошкуляло, коли діти при його появі вищали і тікали геть від «упиря» та «виродка». Ці слова боліли.
Він заздрив тому, як легко Северин балакав до людей, наче кожен стрічний був його давнім знайомцем. На Максимові спроби завести бесіду люди витріщалися і розмовляли кумедно, наче з іноземцем, від чого всі слова тікали й губилися.
— Не переймайся, — підбадьорював Чорнововк. — Людиська бояться будь-чого трохи відмінного за їхню усталеність. Якби я мав на собі черес із клямрами, ти в тому швидко пересвідчився б.
Характерник розповів, що розшукує двійко старих друзів, які переховувалися у південних степах. Не без зусиль роздобувши для Вдовиченка коня (іншими припасами запаслися у поселенні), вони рушили до Чорного моря. Дорогою Северин наставляв, розповідав про все на світі, відповідав на запитання і часом жартував, що знайшов собі першого джуру.
Їм постійно зустрічалися загони війська Січового, чиє наближення можна було почути задовго до появи.
— А попід горою, яром-долиною козаки йдуть! Ге-е-ей, долиною, ге-е-ей, широкою, козаки йдуть!
Здіймаючи куряву, прямували на схід: піхота, кавалерія, артилерія, знову піхота... Хоругви, бунчуки, прапори, значки — багато нових слів.
Кілька разів у пошуках дезертирів їх зупиняли сердюки, але щоразу Северин примудрявся забалакати їм зуби і викрутитися.
— А ти певен, що твої друзі досі живі?
— Не певен.
Він постійно вишукував свіжі газети і спрагло читав новини. Інколи усміхався:
— Київ тримається! Напевно, через лаврські підземелля тягають їжу... Та й уночі рибалити можна. Якщо ординці контролюють Дніпро і постійно обстрілюють берег...
Інколи лютував так, що рвав газету на клапті:
— Так званий правитель улусу Слобожанщини склав присягу на вірність Темуджину! Що за бздури вони друкують?
День за днем мандрівці просувався на південь, день за днем Максим навчався новому. Вовчі дні розчинялися, звіювалися, і не було на те ради.
Черговою віхою подорожі став пором до Кінбурнської коси. Северин стверджував, що його друзі мають переховуватися у тамтешніх паланках. Один за одним поромники відмовлялися від переправи через небезпеку наразитися на османський патрульний корабель, і лише один хвацький горбань взяв їх на борт, зневажливо махнувши рукою в бік товаришів:
— Сцикуни!
До того, як зазнати в усіх сенсах гіркої поразки від морської хвороби, Максим встиг підслухати його розмову з Чорнововком.
— А не пригадуєте в околицях село, де років зо двадцять тому хата згоріла? — запитав Северин.
Горбань розреготався.
— Дядьку, це ж Причорномор'я, суцільний степ! Тут улітку на камінні яєчню смажать. Щороку стільки пожеж трапляється, що цілі села геть вигоряють, а ти про якусь хату двадцять років тому питаєш! Ти сам звідки будеш?
— З Наддніпрянщини ми.
— Занесло ж! Справи військові?
— Друга шукаємо.
— О, дядьку, непросто це. Часи зараз непевні, всі на ногах, — горбань харкнув у хвилі. — Кляті загарбники! Щоб вони повиздихали, ті монголи, і Орда їхня! Чого спокійно не живеться у своїй сторонці? Ні, падлюки, пруть і пруть, все їм треба. А ще турки, хвойда їхня мати! Бусурмани тепер з Криму на наші кордони забігають, людей крадуть і селища грабують!
Далекий берег блимав вогниками. Над хвилями галасували мартини.
Загарбники, падлюки, хвойда, повторював під носа Вдовиченко, коли нещодавня вечеря зі смаженої риби вирішила передчасно покинути його нутрощі.