— Навіки слава, — відповів Северин гостинно. — Сідайте, добродії.
Голомозий відповів на запрошення. Решта троє спішилися, проте від коней не відходили. Мовчали.
— Коней можете розсідлати, нехай відпочинуть, — запропонував Северин.
— Іще встигнеться, — відказав голос ватажка.
Глиця поколювала ступні. Максим боявся зайве дихнути. Здавалося, що через найменший рух його помітять.
— Радісно зустріти на пустельних дорогах збройних співвітчизників у ці неспокійні часи, — продовжував Чорнововк.
— Куди шлях веде?
— Куди Бог вкаже.
Перед ним стояли фанатики, готові вбивати за першим наказом, а він голяка тулиться до дерева! Максим мало не розсміявся.
— О, знак православного хреста! О... Заряджений піштоль, — вигукнув Северин. — Невже я бачу божих воїнів у Богом забутому місці?
— Бог не забуває про жоден клаптик суходолу чи води.
Відповідав тільки ватаг, решта — ані пари з вуст.
— Ваша правда. Що привело вас сюди, пане, не маю честі знати імені?
— Мене звати Георгій, — назвався хорт. — Ви сьогодні розпитували за мандрівних травників. Нащо шукаєте їх?
Максим ковтнув слину і приготувався стріляти. Характерник навчав його стрільбі, але тільки на колодах і камінчиках... А мішені-люди вночі сильно різняться від мішеней-камінців удень!
— Навіщо нам ті пустельники треба? — Чорнововк розсміявся. — Цілющі трави і відвари — все то дурня.
— Годі брехати, — процідив Георгій. — Де другий?
Голомозий заговорив тихіше, з погрозою, але Максимові вуxa ловили й розбирали кожне слово.
— Ви про кого?
— Не заговорюй зуби! — заволав хорт. — Я не сліпий і бачу двох коней!
— А, ви про мого друга... У нього живіт заслаб, зараз покличу. Максиме!
Сигнал. Це сигнал! Та замість того, аби прицілитися й натиснути на гачка, Вдовиченко отетерів: поруч його ноги виріс невеликий сірий вовк. Як він зміг підкрастися так нечутно?
— Тарані переїв, сердешний, йому від газів мало гузно не розірвало... Максиме!
Трійця хортів як один підняли рушниці. Вовк кивнув Максимові, наче старому знайомцю, і прослизнув далі, до спин божих воїнів.
— Вибачте, панове, геть його скрутило, — Северин заволав так, що цвіркуни притихли: — Максиме, курвин син, годі вже срати! А ну мерщій...
Далі сталося кілька подій водночас.
Максим вистрілив. Один із хортів похитнувся, випустив рушницю, спробував ухопитися за потилицю, але натомість гепнувся навзнак. Другий хорт упав, збитий із ніг сірим вовком, який вчепився йому в шию. Северин махнув рукою, і той, що звався Георгієм, повалився на спину з ножем у горлі. Останнім рухом Георгій смикнув гачка, і випадковий постріл став його поховальним салютом. Четвертий хорт прожогом застрибнув у сідло і помчав геть.
Слова зникли. Ніч виповнилася відтініків, запахів і кольорів. Він навіть не усвідомлював, наскільки скучив за цим світом! Вовче тіло, стрімке й потужне, спрагло рве до бою. Мчати! Полювати! Нищити!
Кінь летів дорогою, та Максим упольовував і прудкіших. Укусив за ногу, ухилився від удару копитом, перебіг на інший бік, цапнув за другу. Над головою гахнув постріл. Переляканий хорт щось волав, але Максим не розумів ані слова: він стрибнув і клацнув зубами біля шиї наляканого коня. Той схарапудився, став дибки, замолотив у повітрі передніми копитами. Вершник полетів долі. Наляканий кінь помчав далі, а Максим уже розірвав м'язи і сухожилля правої литки, мотнув мордою, вчепився в ліву ногу так глибоко, що ікла стукнули по кістці. Чоловік завищав, спробував відбитися кольбою рушниці, потягнувся за ножем, але вереск перетворився на хрип і стих: вгризатися в шию значно легше, коли жертва не здатна підвестися.
Максим ковтнув гарячої крові, винагороди за вдале полювання. Перше вбивство людини... геть не вразило. Воно мало чим різнилося від убивства кабана чи оленя.
Сірий незнайомець і чорний вовк із жовтими очима виросли поруч. Перекинулися майже одночасно — невисокий жилавий чоловік і Северин.
— Гарна робота, — похвалив незнайомець, розглядаючи мертвого.
— Наступного разу не змушуй мене повторювати сигнал тричі, — буркнув Северин.
Вдовиченко повернувся до людського вигляду.
— Моя провина, Щезнику. Це я збив його з пантелику, — вступився незнайомець. — От і зустрілися, брате.
Двоє на мить завмерли, розглядаючи один одного, і міцно потисли вкриті кров'ю руки.
— Хто твій новий друг?
— Той, хто потягне мертвяка назад до вогнища.
Максим зітхнув, взявся за розірвані ноги і потяг мертвого за собою, наче плуга.
— Альбінос! Тепер зрозуміло, звідки таке незвичне хутро. Для засідок цей колір не дуже пасує, — незнайомець на ходу вклонився. — Я — Пилип Олефір. Або брат Варган.