— Максим, — чоботи поволі злазили з мертвих ніг, і це заважало тягнути тіло. — Максим Вдовиченко. Прізвиська не маю.
— Облиште ввічливість на потім, — втрутився Северин. — Це всі хорти чи є інші, Варгане?
Степова ніч співала цвіркунами. Повітря пахло чебрецем і кров'ю.
— Всі, — підтвердив Пилип. — Місяць полювали на нас. Мені це набридло, і я вирішив влаштувати засідку. Проте дехто втрутився...
— Вийшло справно, — відповів Чорнововк. — І на що ті бовдури розраховували? Що я смиренно дам себе вбити?
Максимові здавалося, наче характерники не бачилася день-другий.
— З того, що мені довелося почути, вони вірили у свою богообраність.
— Отже, біля райської брами звітують перед Святим Петром.
Теревенили буденно, наче поруч із ними не тягнули ще теплого трупа.
— А де Павич? Із ним усе добре?
— Відпочиває в таборі. Я звідти вовком прибув.
Біля вогнища всі троє омилися водою з бурдюків і вдягнулися. Пилип, який не мав із собою одягу, накинув плащ одного зі вбитих.
Мертвий утікач приєднався до решти. Чотири тіла — дві розірвані шиї, прострелена потилиця, пробита клинком очниця — виклали у рядок прямо на дорозі і на вимогу брата Варгана позбавили одягу. Максим зачудовано споглядав, як новий знайомець підхопив ножа, і на мертвих грудях кожного розмашистими рухами вирізав кутасті літери, схожі на руни: S.O.
— Красномовно, — сказав Северин.
— Ці послання гарно запам'ятовуються і швидко передаються з уст в уста.
Вигляд трупів не лякав Максима, але від такої зневаги до мертвих його мимохіть охопив приступ нудоти.
— Ми не поховаємо їх? — наважився спитати.
Сіроманці водночас похитали головами.
— Лише гідний ворог вимагає поховання, — відповів Пилип і кинув ножа на землю. — А ці пси заслужили гнити просто неба.
Він поглянув на Вдовиченка.
— Добра робота, Максиме! Ти вбив половину загону.
— Вітаю з бойовим хрещенням, — додав Северин.
Максим усміхнувся. Від визнання йому було приємно.
Одяг із хрестами кинули купою біля мертвих, а зброю та решту пожитків завантажили на коней і рушили до нового табору.
— Добрих коней зараз важко роздобути, — сказав Пилип.
— Дуже важко. Ці троє стануть у пригоді.
І далі вони мовчки їхали, допоки не дісталися напханого сушеними травами возика, що стояв просто посеред степу.
— Ох і запах від вашого сіна! — Чорнововк потер носа. — Дух забиває!
У Максима навіть очі сльозилися.
— Так і треба, — кивнув Пилип. — Гончакам важче вловити наші запахи.
Біля возика дотлівало обкладене камінчиками багаття, поруч хтось тихо похропував.
— Ранок вечора мудріший, еге ж?
— Так. Міцних снів, брате. Радий, що знайшов тебе.
— Навзаєм, Щезнику.
Ті ще диваки, вирішив Вдовиченко. Його розпирало від пережитого: засідка, гонитва, вбиті хорти, вирізані знаки! Вовче життя зникало, від чого було соромно: наче він знову зрадив пам'яті родини. Під загальне хропіння Максим довго совався, намагаючись підібрати слова до власних почуттів, аж поки сон не зморив його...
Хтось обережно тицяв пальцем у вухо. Роздратований такою безцеремонністю, Максим розплющив очі і скрикнув від подиву: на нього витріщалася голова, вкрита відразливими шрамами. Над вухом стирчала облізла пір'їна павича.
Це має бути Савка. Чорнововк розповідав, як полон у недобитків Вільної Зграї скалічив тіло і розум життєрадісного юнака, перетворивши на дивакуватого химерника. Савка сидів навпочіпки, і на Максимів зойк відстрибнув, як ропуха. Виставив уперед руку, в якій стискав кривеньку ляльку-мотанку.
— Білий вовк! Мама вітає тебе!
— Га?
— Доброго ранку, — Северин розпалював багаття. — Бачу, ти познайомився з Павичем.
Савка обернувся на своє прізвисько, розплився у дурнуватій усмішці:
— Чорний вовк! Довго не бачилися!
— Та бачилися тільки, — всміхнувся той навзаєм. — Розкажи-но краще, що в тебе за іграшка така.
— Мама, — Савка приклав ляльку до вуха. — Мама передає вітання Чорному вовкові!
— І їй так само.
— Мама каже, що Чорного вовка отруєно, — Савка заломив брови у переляку. — Пастка. Темрява. Холод...
Северин спохмурнів, а Савкове харамаркання стало геть незрозумілим. Він перелякано заглядався у вогник ватри, розхитувався, притискав до вуха мотанку і нібито забув про світ навколо.
Його транс перебило Пилипове повернення. Довговолосий сіроманець, одягнений у запилюжені сірі шати, озброєний луком і стрілами, приніс трійко впольованих кролів. Савка радісно зойкнув, підхопив здобич і заходився вправно її білувати, затиснувши мотанку між плечем і вухом.