— Нова подоба стає природною... А людська голова відчувається чужою, — Олефір витер хутро з обличчя. — Щодалі тільки гіршає, все більше тяжію до вовка... Тому й утік до безлюдних просторів.
— Це можна виправити?
— Ні, брате. Опираюся, як можу, але мій час невдовзі проб'є. Павич тут зі мною не просто так.
Савка вказав на вкритого кролячими нутрощами срібного ножа.
— Напоготові, — сказав він серйозно.
— На кожну повню скручує мене у скелі чи дерева на десяток вузлів, бо я вже не маю сили супротивитися, — Пилип глянув на руки — ніби переконатися, що це досі людські кінцівки. — Багряне безпам'ятне провалля... Приходжу до тями тільки на світанку. Кожна повня — як провісник смерті.
— Навіть не знав, що таке можливо, — Северин потер половинчатого пальця. — Мені дуже шкода, брате.
— Така вже моя стежка.
— Пригадую, коли мій батько перекинувся на вовка... Лише по багряних очах я збагнув, що його втрачено.
— Так відбувається з кожним характерником, що програв Звіру, — кивнув Пилип. — Проте я — виродок серед перевертнів. Бо мій вчитель змилувався і не вбив мене, коли мусив.
Скільки гіркоти було в його словах!
— Тепер, коли між нами не лишилося недомовленого... Скажи, Северине, нащо ти шукав мене?
Погляди Чорнововка й Олефіра зустрілися.
— Мені потрібна вся наша ватага, — відповів Северин.
— Заради чого?
— Помститися за Орден! Але перед тим ми завершимо війну.
Савка заходився наминати смажене м'ясо, дуючи на обпечені пальці.
— Благородна мета, — сказав Пилип незворушно. — І як же ми завершимо війну?
Северин посміхнувся.
— Вб'ємо Безсмертного Темуджина.
Розділ 2
Коли прийде пітьма, а шлях попереду розколеться прірвою — знай, що Бог випробовує віру твою. Коли брати-прочани малодушно відвернуться і підуть геть — знай, що поруч лишилися найвірніші. Коли довга подорож зіб'є ноги в кров і забере останні сили — знай, що ти за крок від мети.
Ріхард Шварц був мудрим чоловіком і вмів не лише цитувати Святе Письмо, а й промовляти, ніби пророк. Отто знав, що вершин дідового красномовства йому не сягнути, бо з деякими талантами можна лише народитися.
«Коли прийде пітьма...» Пальці торкнулися рушниці, освяченої особисто Папою Римським — Ріхардів подарунок онукові на шістнадцятий день народження, шедевр зброярів Ферлаху, точний і надійний, прикрашений віртуозними інкрустаціями, що зображували сцени з Книги Апокаліпсису. Штуцер коштував, як невеликий будиночок у Зальцбурзі. Отто довго видумував гідне ім'я для своєї зброї, та все ніяк не міг визначитися, бо кожний вибір змінювався після чергового знайомства з симпатичною дівчиною.
Кілька років по тому його молодший брат Ґотфрід теж отримав схожу рушницю, проте володів нею недовго. Дід зламав її після Ґотфрідової втечі. У прощальному листі бовдур відмовлявся від шляху мисливця і виправдовувався нісенітницями про життя, заповідане Богом — у любові та злагоді. Почервонілий від люті Ріхард зім'яв листа, швиргонув до каміну, вирвав стрічку з ім'ям Готфріда з гобелену родоводу і заходився трощити меблі під акомпанемент брутальної лайки. Виявилося, що старий Шварц умів не тільки цитувати Книгу Книг, а й лихословити, як портовий вантажник.
— Чим ти думав? — Ріхард повернувся до Отго. — Віддати на поталу молодшого брата! Знову на якусь спідницю задивився? Про нові походеньки думав?
Ніколи Отто не відчував такого сорому.
— Як ти міг відпустити його самого проти клятої Беатріс? Хіба не знав, яка то досвідчена відьма? Ґотфрід — нетямущий бевзь! Ти мусив супроводжувати його всюди щонайменше впродовж року!
Він був старшим братом і він завинив. Не додивився, не перевірив...
— Як ти міг повірити йому? Малий ніколи не вмів брехати, за найменшу неправду вуха палахкотять так, що сліпий побачить! — Ріхард не знав пощади. — Це твоя провина, Оттфріде, той лист — на твоїй совісті!
Ґотфрід, юний наївний Ґотфрід... Утік із відьмою, приворожений лихими чарами, бозна-куди — такої ганьби не траплялося у славетному роді Шварців. І все через Отто!
Ріхард спересердя зламав рушницю, яка зробила заледве сотні дві пострілів, і разом із нею ніби зламав щось у собі. Зліг із хворим серцем, марнів на очах: останнім проханням було звільнити молодшого онука з полону.
— Я не вберіг твоїх батьків... Ти не вберіг брата... Але врятуй його душу, Оттфріде, — прохрипів Ріхард перед смертю. — Прошу...
Отто поклявся. Дід почув присягу, благословив його і сконав у мирі. Після похорону Отто вирушив на пошуки.