Отто їхав повільно, тримаючи зброю напоготові. Зрідка на них виривалися ошалілі вовки, яким вдавалося прорвати оточення, і тоді рушниця співала короткі святі гімни. Охоронці не втручалися: кожна його срібна куля знаходила ціль. Нікому не вдавалося втекти від Отто Шварца. Навіть власному братові.
— Як вони могли захищати країну, коли не здатні захистити одного міста? — спитав Отто.
— Не звикли, що їх кулі беруть, — відповів один із охоронців, і решта розсміялися.
Шварц віддав Кривденку належне: наступ минав відмінно. Поки передові загони стискали коло і відстрілювали нечисть, інші йшли другою хвилею і перевіряли хату за хатою.
Отто спинився біля заможної садиби. Спостерігав, як перший загін іменем Таємної Варти виганяє перелякану родину в нічних сорочках на ґанок, а другий ретельно обшукує будинок від льоху до горища, кімнату за кімнатою, простукує стіни, вивертає шафи, перекидає скрині. Кожного з родини перевіряли порізом: батько, мати, дві сестри — всі перелякано корилися, їхні рани кровоточили, і лише коли черга дійшла до найменшої дівчинки, мати не витримала.
— Їй лише чотири роки, — жінка затулила собою доньку. — Не займайте її!
— Панове, — долаючи страх, виступив батько. — Я розумію, коли дорослі чи підлітки... Але навіщо різати дитину? Ніхто у такому малому віці не здатен перекидатися!
Хорти переглянулися. Отто готовий був втрутитися, але його випередили.
— Праведникам нема чого боятися! — закричав статечний юнак зі знаком десятника на рукаві. — Ми — хорти Святого Юрія! Лише нечисть боїться нас. Ми переконаємося у незіпсутості цієї дитини і рушимо далі — нищити тих, хто може забрати її душу до пекла!
Він махнув булавою, і батьки відступили. Оце істинна сила віри! Юнак твердо взяв маленьку руку, лагідно усміхнувся, швидко кольнув ніжну шкіру. Дівчинка кілька секунд ошелешено дивилася на руку, перевела погляд на маму і залилася плачем. Поріз стікав кров'ю. Жінка обдарувала хорта повним ненависті поглядом і кинулася втішати доньку.
Отто прикликав юнака до себе.
— Твоє ім'я, десятнику?
— Мене звуть Руслан, великий майстре, — вражений зустріччю, він завмер у глибокому поклоні.
— Тепер ти командор, Руслане.
Той кілька секунд перетравлював почуте, почервонів від щастя, ревно перехрестився і вклонився кілька разів.
— Не варто подяк, — Отто подумки переклав думку і продовжив: — Мало знати, як правильно — треба діяти, як правильно. Це складно, але ти можеш, Руслане.
Нехай тобі ніколи не доведеться вистежувати власного брата.
— Продовжувати, командоре! — Отто рушив далі. — Не дозволяти нікому піти без перевірки!
— Так, великий майстре! Слухаюся! Слава Йсу, господу-богу нашому!
Чорні ріки текли до серця Вовчого міста. Лікантропи гинули. Отто посміхався від їхніх розпачливих криків, вислуховував командорів, які при появі великого майстра поспішали доповісти про успіхи (диявольське поріддя нищилося завзято, невпинно й безстрашно), поглядав на вбитих вовкулак із теплотою, з якою батько спостерігає перші кроки дитини.
Старий Ріхард Шварц пишався б онуком.
У церкві неподалік грянули дзвони, до неба потягнулися кубла диму: чи то перевертні наостанок підпалили церкву, аби виторгувати найкращі місця в казанах, чи то хорти нищили блюзнірський храм, де причащали слуг нечистого.
— Ми загнали їх на головну площу, великий майстре! Після десятків звітів усі командори були на одне лице.
Останнім бастіоном лікантропів стала міська ратуша. З вікон п'ятиповерхової вежі обложені відстрілювали кожного, хто намагався поткнутися на площу. Нам неабияк пощастило, що вони не чинили так раніше, подумав Отто. Він не мав воєнного досвіду, але і бовдуру зрозуміло, що крові могло пролитися значно більше — лише кілька стрільців у хаті неабияк сповільнили б наступ... Але нажахані перевертні до того не додумалися, а натомість приймали бої на вулицях. Думку про те, що вони свідомо відмовилися від такої оборони, Отто відкинув як сміховинну.
— За годину здадуться, великий майстре!
Але облога тривала значно довше.
Припудрений кам'яним порохом з посіченої кулями стіни над головою Отто годинами спостерігав за численними невдалими спробами штурмів. Стрільці-вовкулаки знали свою справу, і на площі хортів полягло більше, ніж будь-де у місті. Вперше перевага відійшла ворогу. Бозна, скільки тривала би стрілянина, але лікантропи вичерпали боєприпаси.
Над ратушею замайорів прапор зі Святим Юрієм. Охоплені жагою помсти за вбитих побратимів хорти викидали сіроманців із вікон останнього оплоту, а внизу гамселили ногами до сирого м'яса, і тільки особисте втручання Отто залишило деяких перевертнів живими.