— На допит.
Наступ почався перед світанком і завершився на заході сонця. Командори безперестанку звітували: сьогодні чимало слуг диявола відправилося до пекла вслід за осавулами. Велика перемога!
Постріли і крики на вулицях змінилися сміхом і співами. Поки містяни метушилися над згарищами, хорти виносили з шинків столи і харчі для стихійного бенкету. Напої текли рікою, відтак Отто дозволив собі випити на честь свята.
— Я отримав ваше побажання забрати вцілілих після допитів, — мовив Юхим за вечерею. — Отто, нащо вони вам здалися?
— Фобос і Деймос, — Отто кілька секунд пригадував слово. — Цькувати! Так, вчитися цькувати. Вчитися полювати на лікантропів.
— Бачу, що вовкодави потрапили до гарних рук.
— Чудові песики.
Юхим оглянувся навколо і неспішно потягнув із келиха червоного солодкого.
— От і кінець Вовчого міста, — сказав Кривденко задоволено. — Ціла епоха зникає цього вечора. Знали б ви, Отто, скільки грошей коштував сьогоднішній напад!
— Тут не місце думкам про вигоду.
— Повірте, цифри нажахають навіть святого. Ви не звітуєте гетьманові, — криво посміхнувся голова Таємної Варти. — Коли він побачив кошторис на самі тільки срібні кулі... Втім, до біса! Справу зроблено, пане Шварце, а це головне. Будьмо!
Наступного ранку Юхим і Отто зустрілися перед мерзенним дубом. На полі палахкотіли численні багаття, у повітрі тхнуло паленою шкірою — горіли прокляті тіла.
— Не бажаєте символічно вдарити сокирою по стовбуру? — запропонував Юхим. — Газетярі хочуть зазнімкувати цей історичний момент.
— Дагеротип? Я? Ні, ні, — Отто закрутив головою. — Інкогніто!
— Мудро, — погодився Кривденко. — Я теж цього не люблю, хоча моє обличчя в гетьманаті останній собака знає. Пане Шварце, поставте когось зі своїх хлопців біля дуба Мамая з сокирою, щоби на дагеротипі гарно було.
Отто помітив учорашнього знайомця. Ніби саме Провидіння звело їх разом!
— Руслане. Підійдіть.
— Великий майстре! Чим можу...
— Беріться за сокиру.
Коли газетярі пішли, хорти взялися за справжню роботу — пиляли твердий, як граніт, стовбур. Пиляли впродовж доби, змінивши десяток пилок, допоки старий дуб не похитнувся. Шварц із захватом спостерігав, як чорне дерево хилиться, скрегоче, і з оглушливлим тріском рушиться долі. Здавалося, від того падіння похитнулася земля. Дві доби змарнували на відокремлення стовбура від гілок і корчування пня, що розкинув тенета коренів так глибоко, що ямища сягала чотирьох людських зростів. Прокляте дерево! Містяни — ті, що не виїжджали з Буди на возах із усіма пожитками — приходили глянути на це дійство. Деякі йшли у сльозах, Отто наказав таких арештовувати і допитувати.
Поки всією країною розвозилися газети, де на перших шпальтах під знімкою молодого командора хортів Святого Юрія проголошувалася поразка Сірого Ордену, рештки Мамаєвого дуба перетворилися на величезну ватру. З невщухним страхітливим гудінням вогнище палало багато годин поспіль, і вогонь той мав пекельно-багряний колір. Так само, напевне, горіли чорнокнижні трактати і чаклунські гримуари на багаттях Святої інквізиції. Отто наказав собі не відходити, хоча через могутній жар його вбрання просякло потом. Святі отці співали гімни й молитви, але Отто не міг розібрати жодного слова з їхньої дивної мови. Священники змінювалися, хорти також, але Отто стояв — він мусив побачити смерть цього дерева. Стояв, допоки не згас останній вуглик, після чого плюнув на нього. Вогнище залили кухвами святої води, вугілля і попіл зібрали по мішках, розвезли по околицях та глибоко закопали.
— Мамай не допоміг навіть власній могилі. Недобиткам Ордену лишилося кілька тижнів, — мовив Юхим на прощання. — Дійте, пане Шварце.
Минуло понад півтора року, а недобитки досі жили.
Шварц поглянув на заповітний список, який носив при собі. У сутінках не розібрати, проте Отто знав ті імена напам'ять.
— Вечеря готова! Чекаємо, великий майстре, — сповістив Руслан.
Отто приєднався до товариства. За традицією проголосив молитву, отримав першу порцію і сів до частування. М'ясо смакувало, але не відволікало загін від занепадницьких настроїв: несправедливий наказ Кривденка, безплідні пошуки вцілілих вовкулак, косі погляди невдячних людисьок... Сьогодні зранку, біля табору біженців, якась біснувата бабця закричала їм:
— Краще б ви Орду їхали бити!