Вона швидко стулила пельку, коли наблизилися Фобос і Деймос.
Отто обсмоктав кісточку, розламав її навпіл і кинув заслиненим пащекам. Заслужили.
Австрійцю такі закиди були що горохом об стіну, але інші засмутилися. Шварц знав, як має поводитися у таких випадках гарний поводир. Востаннє він виголошував промову на загальних зборах, коли повідомляв про Кривденків наказ — довго до неї готувався, тому був приголомшений кількістю тих, хто вирішив піти. Він підозрював, що слабкодухих виявиться чимало, але ж не три чверті складу! «Коли брати-прочани малодушно відвернуться і підуть геть — знай, що поруч лишилися найвірніші».
— Браття, — Отто підвівся, кинув рештки вечері вовкодавам. — Послухайте мене.
На нього обернулися майже три десятки пар очей. Лише Фобос і Деймос не звертали уваги, зосереджені на поросяті.
— Коли довга подорож зіб'є ноги в кров і забере останні сили... Знай, що ти за крок від мети, — цитата майстра експромтів для початку експромту, вирішив Отто. — Святий Юрій Змієборець, або ж Святий Георгій, наш небесний покровитель, юнаком рушив на війну з персами і покрив себе славою великого воїна, за що імператор Діоклетіан наблизив його і призначив командувачем уславленої когорти Інвіктіорів, себто «Непереможних». Впізнаєте назву? Ні? Дарма. Інвіктіори — це ви!
Початок захопив їх. Добре.
— Так, браття, Непереможні — це ви! Лікантропи програли. Непереможні розбили їх! Наша віра вела — і веде донині. Байдуже до решти! Вони заплющували очі на нечисть, боялися піднятися проти неї, і тепер хочуть здихатися нас... Аби жити по-старому: без Бога в серці, з мерзотою навколо. Нехай Господь змилується над їхніми грішними душами! Але ви не такі. Ви — незламні, непереможні Інвіктіори, божі воїни, хорти Святого Юрія!
Вони схвально загуділи. Ілько підхопив бойовий стяг, змахнув просто над вогнищем. Аби не підпалив, безголовий вилупок, подумав Отто, і продовжив:
— Вам відома історія перемоги над Змієм і порятунку царівни Клеолінди, тому моя розповідь буде про інше. Святий Георгій Побідоносець, видатний воїн, міг купатися в славі до кінця життя. Але відмовився від того! Коли імператор взявся славити поганських богів, убрався в золоті шати, укрив руки й обличчя червоним, коли почав гоніння на християн — Георгій зважився говорити проти цього. Один проти правителя найвеличнішої імперії! Всі інші мовчали, бо звикли заплющувати очі на демонське вшанування...
Навіть Фобос і Деймос забули про їжу і дивилися на господаря.
— Георгій мовив: «Ісус Христос — єдиний істинний Бог, єдиний Господь у славі Бога Отця, котрим усе створене і все існує Духом Його Святим!» Присутні захвилювалися, бо відчули правду в його словах, та імператор Діоклетіан розсміявся і запропонував Георгію зробити жертвоприношення Юпітеру. Георгій відмовився! Тоді імператор зрозумів, що воїн не жартував, і наказав катувати його: побиття палицею, камінь на грудях, колесування... А всі інші мовчали. Так, браття, їм було простіше заплющити очі! Георгій відмовився від почестей і земних благ, аби стати на захист віри, за що вознісся прямо до ніг Його. Ми несемо прапор із ликом Георгія. То скажіть, хіба наші негаразди можуть зрівнятися з муками небесного покровителя?
Вони хитали головами. Все тепер здавалося мізерним порівняно з героями минулого.
— Не можуть, браття, не можуть, — зітхнув Отто. — Але ми маємо йти до ідеалу! Щодня, щогодини, щохвилини намагатися бути такими, як святий Георгій. Його приклад надихає! Дарує силу захищати віру попри байдужість інших! Дивіться на його стяг і згадуйте цю оповідь.
Вони дивилися на прапор у руках Ілька і хрестилися. Тепер, згідно з правилами старого Ріхарда, додати заключний пассаж.
— Браття! Наш загін екуменічний, — він указав на свій хрест на грудях, а потім на мундирі. — Вірю, що Велика Схизма завершиться, і хрести на куполах усіх храмів стануть однаковими. Адже всі народилися у тіні одного хреста, що ніс спаситель Ісус, який віддав життя за все людство... Ми можемо йому від дячити — очистити землю від слуг диявола, бодай скільки крові нам доведеться пролити!
Промова настільки захопила його, що Отто побачив госпітальєрів, славетних лицарів давнини, які не мали стосунку до занепалого Мальтійського Ордену сьогодення. Вони теж переживали поразки у битвах за Гроб Господень, сиділи у руїнах біля пустелі, перев'язували рани, сухий вітер тріпав закривавлені табарди на розпечених спекою, посічених сарацинами обладунках, а пісок скрипів на зубах...
— Аве Марія! Аве Матер Деї! — вигукнув Отто у сплеску почуттів. — Слава Господу Богу нашому!
— Навіки слава! — загукали хорти у відповідь.