— У цій боротьбі не пожалію життя і битимусь до останнього подиху!
Частину клятви брат Варган пропустив. Ярема вирішив, що то було навмисно: рядки про черес, кунтуш, дуб Мамая і Раду осавул стали недоречними.
— Буду хоробрим у бою та нещадним до ворогів!
Далеко на захід від Буди, син очільника Вільної Зграї, який ніколи не був характерницьким джурою, приносив клятву вовчого лицаря.
— Буду мудрим у рішеннях та щедрим до друзів!
Він шепотів слова клятви разом із Пилипом, і спогади серпневої ночі сорок п'ятого линули слідом: Корній Колодій тримає прапора, дідо усміхається, чорний кунтуш пахне новенькою тканиною, позаду тріскоче величезна ватра в очікуванні аркану...
— Буду чесним лицарем та вірним побратимом!
Не минуло й десяти років, як усе зникло: дуби, осавули, наївний і набожний панич, гордий свого гербу.
— Коли я відступлю від цієї присяги, то покарає мене закон Сірого Ордену і спаде на мене зневага моїх братів та всього українського народу!
З кожною фразою Максимів голос звучав гучніше.
— Не займай! — гукнув Пилип.
— Не займай! — повторив Максим.
— Не займай! — прокричали всі разом.
Як же давно Ярема не чув цього гасла.
— Підведися, Максиме Вдовиченку, — Пилип подав йому руку. — Вітаю в Сірому Ордені.
Максим несміливо усміхнувся — вперше за вечір. Усмішка його була по-дитячому щира.
— Дякую... Я не підведу.
— Бачиш, Енею? Тепер брат Біляк може бути осавулою!
Савка підстрибнув, захихотів і замахав мотанкою.
— Мама задоволена!
Северин потиснув Максимові руку, а Ярема ляснув нового брата по плечі. Перший новобранець Ордену за бозна-скільки часу... І, певно, останній.
— Брат Біляк? — Гнат не спішив із привітаннями. — Хто вигадав це прізвисько?
— Я, осавула скарбничих, — незворушно відповів Пилип.
Бойко витріщився на нього, кілька секунд осмислював почуте, а потім розреготався.
— Біляк! Не знаю, браття, навіщо вам ця вистава, — Гнат махнув рукою і ледь не гепнувся. — Але без аркану, курва, вона нічого не важить!
— Перша слушна думка від тебе за цей вечір, — Катря підійшла безгучно. — Вітання, новий брате. Тепер мені буде трохи спокійніше довірити тобі мою дитину... Якщо заслужиш на це.
Вона взяла за одне плече Северина, а за друге — Ярему.
— Ну, чого гав ловите? Мерщій до кола, вовчі діти!
Ярема береться за плече Максима, поруч нього стає Пилип і кладе руку на Савкове плече, Савка хапається за Гната, і той закидає руку на Северина.
— Вйо-о-о-о!
Ноги понесли по колу, земля пружно відповідає, в тілі підстрибує давно забута радість, і тепер уже весь світ танцює разом із ними.
— Гей, загорайте в бубни! Гей, цимбали — грайте!
Танок буяє, набирає швидкості, забиває подих, але всі продовжують співати. Максим не знає слів, Северин безбожно фальшивить, зірки підспівують, дуби погойдують гіллям.
— Вийшли ми на доли! Вийшли ми на гори!
Савка сміється, Катря веде сильним чистим голосом, Гнат широко всміхається. Всі помолодшали, скинули вантаж лихих років, забули про втрати й горе, припали до живильного джерела аркану, що напувало силою.
— Ворогам Вкраїни, а собі на ставу!
Попереду на стежці чекала темрява, але цієї миті вони стискали плечі сусідів, спотикалися, гукали «не займай», реготали і крутилися в первісному дикому танку довкруж невидимого багаття, — немов у ніч золотої клямри, коли вони були розпашілими, сповненими зухвалих мрій підлітками, які навіть у найбожевільніших фантазіях уявити не могли, що стануть одними з останніх лицарів Сірого Ордену.
***
Смерть пурхає на крильцях мушок-одноденок, бризкає соком зірваних стеблин, зміїться тріщинами яєчної шкаралупи, пахне солодкавою гниллю — тиха, непомітна, численна й багатолика, але ми звикли помічати її лише у старечих зморшках та хрипах агонії. Від страшного усвідомлення, що батьки, друзі, і вони самі — смертні, діти заходяться плачем, гнівно заперечують можливість припинення життя, що видається їм глибокою несправедливістю, стверджують власне безсмертя, допоки у їхніх серцях щось не надламується, і вони схиляють голови, доєднуючись до лав приречених на загибель. Важкі роздуми надгризатимуть душевний спокій питаннями про сенс власного буття, допоки не зітруться під вантажем щоденних турбот... Забуті на декади, вони виринуть знову — незадовго до останнього подиху, з яким, за повір'ями, вилітає на волю незрима людська душа.
— Щодня ми несвідомо готуємося до смерті, — казав Пилип. — Кожен сон — то підготовка до останнього сну.