Він прокидався серед випатраних тіл на полі бою, у посмугованих людськими тельбухами стінах церкви, біля мертвого брата Джінджика, прокидався у теплій крові, борсався, гарчав і плив, допоки не втопав, а потім прокидався навсправжки, відчуваючи в роті солонуватий залізний присмак.
— Що скажеш, Павичу?
Савка такі запитання ігнорував, не відповідав навіть жестами, і Пилип вбачав у цьому мудру несхильність Павича до заяложеної побутової філософії. Насправді відповідей не вимагалося: Пилип розмовляв сам із собою, силуючись заповнити болючу лакуну, що зяяла в свідомості. Ненависний, глузливий, недоречний голос, що дратував і заважав, голос, якого він так жадав позбутися, виявився мало не стрижнем його особистості. Після зникнення Звіра Пилип кілька днів прислухався до тиші власних думок — і мало не оглух. Спочатку подумки, а потім ледь чутним шепотом, він почав провадити розмови з собою, які після переселення до чорноморських степів перетворилися на розлогі монологи. Павич інколи долучався до розмов двох Пилипів із власними зауваженнями або думкою Віри Забіли, яку він отримував від мотанки.
Двійко божевільних перевертнів! Лише примха глумливої долі не дала їм згинути, проте смерть невідворотно переслідувала характерників. Це невпинне наближення не тривожило Олефіра: в очікуванні останньої години він напувався життям. Радіти теплу сонячних променів на обличчі — можливо, востаннє; радіти солодкому коржику за два шеляги — ймовірно, останньому; радіти вітру, що гне трави і борюкається з гривою коня — вдихати, вбирати, всотувати. Коли запас відведених подихів добігає кінця, речі змінюються: розгортаються, наповнюються, набувають досі непомічених, сяйливих рис, ніби прагнуть обдарувати наостанок...
Шкода покидати такий прекрасний світ. Усе, що лишається — прийняти останній бій на власних умовах, як і личить лицареві.
— Давай, брате.
Савка міцно втискає його коліном до стовбура і вправно в'яже вузли. Дуб старий, могутній, надійний, хоча не характерницький. Шорстка кора шкрябає спину. До міцного плетива мотузиння додається важкенький ланцюг. За ним — холодні кайданки на руки і ноги.
Пилип совається сюди-туди у спробах вивільнитися. Пута болючою надійністю впиваються в шкіру.
— Підтягни лівий верхній вузол. Ланцюг перекинь сюди.
Савка виконує, інші спостерігають збоку. Обличчя сумні, обличчя здивовані. Невдовзі зміняться на обличчя налякані.
— Добре, — Пилип хоче кивнути, але широкий пасок на лобі притискає його потилицю до стовбура.
Він іще раз переконується у надійності власного полону, після чого вказує очима на каменюку неподалік.
— Несіть-но її сюди.
— Вона тебе розчавить, братику.
— Несіть!
Пасма сирого холоду тягнуться по голому заду і ногах. Нічне небо вкрите клаптями хмар, місяця не видно, але Пилип відчуває кипіння крові — повня близько. Северин, Ярема і Гнат, відсапуючись, котять руду від моху брилу; Пилип наказує, як її класти.
— Ти з нею довго не протягнеш, — попереджає Чорнововк.
— Я з нею довго не пробуду, — посміхається Пилип.
Жовтий череп повні проглядає крізь хмару. Стає парко. Брила вляглася як належно, вперлася боком у груди, від нестачі повітря він промовляє пошепки.
— Зірвуся з ланцюга — стріляйте.
Досі він не звільнявся, але це питання часу. Кілька місяців тому додаткового ланцюга не було: довелося придбати, коли він мало не вирвався.
Савка цілує його між очей. Від голови до п'ят проходить хвиля холодної, чистої сили — Пилип підозрює, що протримався до сьогодні лише завдяки цим химерним цілункам.
— Дякую, Павичу.
Той показує піштоля, зарядженого срібною кулею, у правиці, а потім демонструє мотанку у лівиці, наче це також має щось значити. Відходить до решти, що повсідалися на траві за десять кроків від Пилипа. В їхніх піштолях ховаються маленькі срібні лики смерті.
— Коли що — не тримайте зла.
Він не боїться загибелі, ні. Він боїться того, що буде зараз.
Ледача хмара нарешті сповзає, і молочне світло повні заливає його обличчя. Кров стугонить у вухах, тіло стискає крижаними обручами, приходить біль.
Шалений біль пронизує кожну пору шкіри, роздирає м'язи, висмоктує мозок із кісток, перетворює нерви на розпечені нитки, що репаються міріадами нескінченних вибухів, біль вириває нігті й затьмарює думки, біль, біль, біль...
БІЛЬ.
У присмерку свідомості розплющуються два величезні багряні ока, обіймають собою чорне небо, дивляться незмигно, немов налиті кров'ю повітроплави, у вухах роздирає перетинки, розпечена кров ллється носом...
КРОВ