— Тільки смарагдовим то все як комашині укуси, сил у них греблю гати, — відповіли йому. — Замало повітроплавів. Хоча, беззаперечно, допомога обложеним — добра вигадка.
— Та чи довго вони стоятимуть? — спитали хрипким басом. — Три місяці в облозі...
— Скільки доведеться — стільки й стоятимуть! Міський голова там справжній кремінь, залога — непохитна! Боронитимуть мури до останнього, — заявив юнак. — Не те що той страхопуд Яків, накивав п'ятами до Вінниці...
— Послав Бог гетьмана на нашу голову, — підтримала стара. — Фігляр! Штукар! Мартопляс! Ворог іде, а воно тікає!
— То не ворог, а сам диявол... Не може людська уява змалювати тих жахіть, що вони коять! Я такого при втечі надивилися — не знаю, як при розумі лишилася, — заторохтіла молодиця. — Тіла, всюди людські тіла... Щоночі у кошмарах бачу. Дорослі і маленькі, навзнак розкидані просто неба... Було село — нема села. Мамо рідна! Лисиці так обжерлися, що навіть курей не тягали...
— Купую ікони, прикраси, золото, срібло, коралі, перли, — прогугнявіли збоку. — Плачу щирою монетою.
Чоловік стрельнув на Пилипа швидкими тривожними очима, лизнув потріскані губи. Міняйли — незмінні супутники війни. Цей, напевно, з розпорядниками табору не ділився, тож помітно нервував. Олефір мовчки обійшов його.
— Приспані роками миру не чують дзвонів війни! Кривлять парсуни від газетних заголовків, але вдають, ніби нічого не змінилося! Скаржаться на нові податки, але вірять, що прикрість скоро минеться! Дивляться повз біженців, але нарікають, що всі нещастя від них! Повторюють щодня як охоронну молитву: війна-то-десь-далеко-а-тут-усе-спокійно.
Чоловік зі шляхетською поставою натхненно промовляв біля одного з наметів. Люди слухали виступ із захватом.
— І справді, навколо них сама ідилія і пастораль! Аж раптом на небокраї спалахнуть заграви, тиша вибухне оглушливою какафонією, і, ступаючи кроками-вирвами по розірваному дрантю ілюзій, війна наблизиться до руїн міської брами! Схопить кожного крижаними пазурами за підборіддя, вибалушить фасеткові очі — мозаїки вибухів, трупів, зґвалтувань, голоду, мародерств — і ніхто не зможе відвести погляду!
— Браво!
— Так і є!
Йому зааплодували, чоловік усміхнувся і вклонився. Пилип приєднався до оплесків, замислився, чи не читав схожих рядків у якомусь творі, але жодного не пригадав. Мабуть, це був оригінальний монолог.
Далі у черзі просторікував інший декламатор — огрядний, злостивий, постійно ковтав слова і бризкав слиною:
— А що нам, люде, до того, хто нагорі сидить — гетьман чи хан? Одна сатана! Нічого не зміниться! У поті чола гарували і гарувати будемо, потом зароблене на податки віддавали і платити продовжимо! Був тризуб, став орел... Яка кому різниця до тих малюнків? Чи той прапор когось годує? То все панські бздури, а у простого люду чуби тріщать. Нащо стільки життів загубили, га?
Промову слухали у зловісній тиші. Чоловік сприйняв її за мовчазне схвалення, від чого розпалився ще більше:
— Оно московити в своєму улусі більше сотні років живуть і горя не знають! А ми чим гірші? Навіщо воювати? Людей втрачати, кров проливати... Краще жити собі тихенько, як то...
Думку чоловік не закінчив, бо його почали бити з двох боків одразу. Невдаха затулив голову і кинувся навтьоки. Ніхто не переслідував: втрачати місце в черзі того не вартувало.
— Шукаєш кохання, любчику?
Вона заступила Пилипові дорогу за черговим наметом. Ніздрі забило дешевим парфумом і запахом кислого вина. Фігуру ховав довгий плащ, а тихий голос намагався вдавати солодку спокусу.
— Платня помірна...
— Геть.
Вона зникла, обдарувавши його зневажливим смішком. Примітивні, затерті слова про кохання вдарили неочікувано боляче, немовби срібним лезом у спину, відімкнули заборонену комірчину в серці, оголили тонке і заповітне. Майя!
Пилип заборонив собі згадувати про кохану, але вона ввижалася у чорних косах, доносилася у звуках дівочого сміху, марилася в далеких постатях. Жоден екзорцист не міг би вигнати її незримої присутності, і Пилип того не бажав: спомини про Майю були його скарбом. Єдине кохання життя... Хотілося встигнути промовити це в її прекрасні вічі, пояснити, чому так повівся з нею, чому розбив її серце і зник, як боягузливий покидьок...
Але бозна-де тепер її шукати.
Він блукав у полоні тіней минулого, вдивлявся у порожнечу самотності, втратив лік часу, коли раптом віддалений голос змусив його спинитися і прислухатися: чи не обманює слух?
— Київський замок був приречений від самого початку, бо спорудили його на поганому місці. У давнину на те місце двічі на рік приходили вовки з усіх навколішніх лісів і влаштовували шабаш...