Він заходився підкручувати струни.
— Київ? Ти кажеш про обложену столицю чи якийсь інший Київ?
— Потрапити туди можна, якщо знати дорогу. Я проведу вас крізь ту діряву облогу так, що жоден ординець не помітить.
— Очманіти! — висловила Катря спільну думку. — А як вони поставляться до того, що ми — недобитки Сірого Ордену?
— Та хоч розпусні чорниці! Всім плювати, — водночас Василь правив звучання струн. — Ох, друзі, у такі вечори починаєш вірити в існування долі! Недарма вона познайомила нас, а тепер звела сьогодні! Попереду чекають геройські діяння, про які наші нащадки складуть думи.
— Починаються кобзарські співи, — Гнат кинув спорожнілу пляшку за спину.
— Які вам доведеться слухати, бо відмовитися від моєї допомоги неможливо.
Пилип, який давно покинув гру на варгані, полишив спроби вловити різницю між звуками до і після кобзаревого втручання, і поцікавився натомість:
— Чому неможливо?
— Бо ви тепер знаєте про мою агентурну роботу, а це неприпустимо для таємного шпика.
Найбалакучіший шпигун, якого я бачив, подумав Олефір.
— Слабка аргументація, але ми радо приймемо твою допомогу, — відповів Северин.
— От і чудово, — сказав Василь чи то у відповідь Чорнововку, чи то налаштованим струнам.
— Коли шпигуєш для пана гетьмана, то й платню мусиш отримувати відповідну, — зауважив Пилип. — Навіщо розважати людей за жменьку шелягів?
— Бо то моє покликання, — стенув плечима кобзар. — Оповідати казки, співати пісні, звеселяти і заспокоювати народ у найтемніший час життя — така моя стежка. Заради цього я йшов у кобзарі!
— Тоді заспівай нам, друже. Давно ми не чули сіроманської думи...
Василь тільки цього і чекав. Кашлянув, пробіг пальцями по струнах, помовчав у кількасекундному зосередженні. Разом із піснею ожили давні спогади: перший візит до Києва, новенькі золоті клямри на чересах, веселий Савка змушує тринькати гроші на всілякі дорогі абищиці, навколо громаддя каменю й скла, безперервна метушня і гамір... Великі міста ніколи не подобалися Пилипу, але той візит він згадував із ніжною радістю.
Не бачити раю, не мати спокути,
Поляжу навіки, до нені прикутий.
Зійду в небо синє дубком чорнолистим,
Вберусь восени у червоне намисто.
Високий чистий голос, що майже не змінився від їхньої першої зустрічі. Сумна, тужлива мелодія, зіткана невідомим митцем. «Дума сіроманця». Скільки місяців її ніде не співали? Після вироку Сірому Ордену будь-які пісні про характерників були заборонені.
Стоятиму сам на великому лузі
Спекотного дня навідають друзі.
Ляжуть у тінях густих спочивати
Шляхетні та вільні мої сірі браття.
Наступного дня продовжили шлях до столиці. Василь їхав разом із Катрею, безперервно сипав жартами, Іскра посміювалася, Северин удавав, наче ревнує, і навіть похмільний Гнат не псував настрою піднесенішого, ніж зазвичай. Тривога, що наближалася зі столичними мурами, розтала після неочікуваної зустрічі з кобзарем.
Посеред великого перехрестя стирчала нещодавно врита паля. Від землі до самого вершечку на неї нанизали людські черепи, переважно дорослі, але були кілька маленьких. Ярема вилаявся, спішився, повалив палю і заходився обережно знімати людські рештки. Пилип кілька секунд роздумував, чи не варто нагадувати про дорогоцінність часу, але натомість прийшов на допомогу.
— Знак орди, — чи то спитав, чи то оголосив Северин.
— Знак Орди, — глухо підтвердив Яровий. — Відрізають голови, виварюють, пробивають кістки і майструють такі стовпи. Позначають межу: мовляв, тут земля смарагдова.
За винятком Василя, всі копали невелику могилу обабіч дороги.
Від вигляду пробитих черепів у Пилипові клекотіла глуха лють до ворога. Як вони посміли? Хто дав їм право прийти на чужу землю і спустошувати її? Хто дозволив мордувати і вбивати мирних людей, які просто собі жили, працювали, раділи й мріяли?
Ненависть оповивала його жагою крові. Відчувши, що вовк бере гору, Пилип заплющив очі, силою волі вигнав усі думки, сповільнив дихання...
Допомогло.
— Звідкіля тут взялися ординці? — спитав Чорнововк.
— З початком весни поновили набіги, — пояснив Матусевич. — Невеликим кінними загонами просуваються вглиб наших земель. Ріжуть, палять, ґвалтують і зникають. Залякують.
Черепи невідомих поховали. Ярема зламав палю і перетворив її на сякий-такий хрест, що поставили над могилою.
— Якщо вполювати цей загін, то у їхньому вбранні можна проникнути до Темуджинового табору, — міркував уголос Северин. — Або... Погляньте! Курява на овиді! Може, то вони?