Якби вони мали шанс провести цей час разом — чи змінилися б їхні стосунки? Чи зблизилися б вони, чи, натомість, остаточно збагнули, що нічого не вийде? Годі. Марні запитання, ніби вода з гіркої криниці, несли лише невтомну спрагу і журбу.
Він спостерігав, як сполотніло Катрине обличчя, коли вона полишала доньку, а та не хотіла випускати її з обіймів; як плакала Оля, налякана прощанням; як Максим вислуховував настанови характерниці і слухняно повторював уголос; як похнюпився Шаркань під настроєм вершниці, яка озиралася за плече. Северин намагався розрадити дружину розмовами, але розлука так сильно вдарила по Катрі, що перші два вечори після виїзду з Чорткова вона плакала при ньому, а це було нечуваною рідкістю... Принаймні для тієї Катрі, яку Северин знав до полону. Нині вона змінилися — як і всі решта.
Еней перетворився на пияка-нечупару, байдужого до всього, Варган обернувся страхітливим песиголовцем, що стояв на грані смерті, а Малюк став Циклопом, який думав тільки про війну. Тільки Павич лишався таким само незрозумілим химерником. Попри зміни, всіх об'єднували події, які Северин пропустив, спогади, яких не мав тільки він — від того Чорнововк почувався чужинцем у колись знайомому світі. Мабуть, те саме переживав Максим після вигнання Володарем лісу.
Але спільний замах на Темуджина мав усе змінити. Стерти незриму відчутну межу, відновити згуртованість, повернути його до ватаги повноправним братом по зброї.
— Не забуду ні про неї, ні про тебе, — пообіцяв Северин.
За умови, що Ґадра не забере, подумав він, і прочитав ці самі слова у погляді дружини.
— Нехай Мамай допомагає, — побажала Катря вголос.
... Четвертий кордон. Тут побудували потужну барикаду, а вартових скупчилося більше, ніж на попередніх кордонах разом узятих. Пилип звернув у непримітний провулок, і далі, засміченими проміжками між будинків, вивів Северина до дірки в стіні, доволі великої, аби пролізти звірині чи дитині. Довелося втискатися крізь силу, бо розмірами Чорнововк перевершував верткого Олефіра.
Головна площа країни невпізнанно змінилася. Її акуратно оперізували численні військові намети, а в самому центрі, на відстані від усіх, на місці скинутого пам'ятника Хмельницькому, під смарагдовим прапором Орди виблискувало величезне металеве шатро, оточене десятьма колами однакових статуй. Лише уважний спостерігач міг помітити, що ті статуї розмірено дихали. Присадкуваті, широкоплечі, однакові у зелених одностроях, що проглядали з-під шкіряних обладунків старовинного фасону, що нагадували панцирі древніх монгольських вершників, але насправді ховали у собі пластини легкої криці, яка не могла спинити кулі, зате захищала від ударів холодної зброї, водночас не обмежуючи господаря в рухах. Голови облягали шоломи з високими плюмажами кінських хвостів, обличчя закривали металеві маски з однаковими гнівними личинами. Обіруч тримали довгі списи, на плечах мали гвинтівки, на поясах — криві шаблі.
Дві сотні воїнів чатували довкруж шатра без жодного руху, без жодного слова; ще чотири сотні відпочивали у наметах навколо. Сонгосон складали лишень нойони, себто знать Смарагдової Орди, і кожен воїн, який сподівався у майбутньому бути обраним до Хамгийн Сайн, мав пройти службу у рядах особистої гвардії кагана.
Табір спав. Патрульні зі смолоскипами ходили межи наметів. Вовки просочилися у тінь між двох наметів, завмерли. Один виплюнув паличку і перетворився на голого чоловіка, вкритого кров'ю та чорним хутром. Паличкою виявився замаскований ніж, яким чоловік охайно обвів випнутого живота другого вовка. Надрізані ремінці розійшлися, і огорнутий хутром згорток із великою обережністю ліг на долоні.
Другий вовк перекидався поволі, частинами, з явними зусиллями. Найбільше часу перетворювалася голова, яка довго не приймала людської форми. З ледь чутним стогоном Пилип завершив трансформацію і протер замурзане кров'ю чоло.
Повністю зосереджений на замаху, Чорнововк раптом усвідомив: це їхні останні хвилини разом. Останнє завдання. Остання розмова.