Остання.
Чому так сталося? Чому він не осягнув цього раніше? Страх провалу затьмарив йому світ.
— Звідси близько шістдесяти кроків, — прошепотів Пилип.
— Уперед, брате. Не сумнівайся у собі.
— Варгане, я...
Чому не знайшов часу подумати бодай над словами прощання? Слова, гідні цього моменту, слова, які не соромно буде згадати потім!
— Ти підтримав мене, і...
— Брате, для себе я все давно вирішив. Просто чекав слушної нагоди. Дякую, що подарував її мені.
— Я... Був радий нашій дружбі... І...
— Я сказав тобі все, що мав, а ти почув, — Пилип безпомильно витлумачив його сум'яття. — Не забудь про потойбічну отруту. Я справді відчув її у тобі.
— Не забуду.
— Я теж радий нашим перехресним стежкам, Щезнику, — він міцно потис його руку. — Це була гарна дружба.
Олефір завжди читав побратимів, наче розгорнуті книжки, але сам завжди лишався закритим фоліантом. Дозволяв зчитувати лише те, що хотів відкрити. Розсудливий, зібраний, безстрашний. Чимало незгод вони пережили разом, і Чорнововк завжди знав, що на Варгана можна покластися.
— Стрінемось по той бік, — прошепотів Северин.
— Нехай Мамай допомагає, — відповів Пилип.
Чорнововк поглянув на побратима, якого знав без малого десять років. Спробував запам'ятати його засмагле, втомлене обличчя. Від Пилипа Олефіра, якого він знав, лишилася тонка, наче пергамент, оболонка, під якою лютував божевільний звір, але Северин досі не бажав миритися з думкою, що їхня спільна історія завершиться тут і зараз.
— Уперед, брате.
Поріз. Тінь. Стрибок. Кров на повіки і без жодних сумнівів — уперед.
Темна долина прийняла його у мертвочінь. Він торкнувся розсохлої землі і стрімголов помчав, рахуючи кроки, згорток із динамітом у лівиці, ніж у правиці. У крові бриніла подарована Савкою сила, ноги топтали хрупкі сірі стебла: п'ятдесят, сорок, тридцять кроків... Криваві обриси шатра наближаються, щось дивне чекає всередині — пульсує, немовби серце, зблискує яскравими спалахами зеленого сяйва. Ніколи раніше Северин не бачив такого у Потойбіччі.
Двадцять кроків. Чи Ґадра вже дізналася, що він порушив кордони її володінь? Чи мчить сюди на крилах мороку, чи скине його до прірви, звідки не буде порятунку?
Десять кроків. Зелений вогник миготить у шатрі, наче маленький живий ліхтарик. Невже вдалося?
Він на місці. Власна тінь стає брамою до рідного світу. В очах мерехтить, тілом струменить піт, перемішується з невитертою кров'ю.
Вдалося! Ґадра, клята потойбічна курва, спіймала облизня.
Усередині шатра парко, тихо й темно. Тліють жовтогарячими крапками кілька ароматичних паличок, що намагаються розвіяти задушливий запах нагрітого металу. Стіни прикрашають гобелени, полотна, прапори, але Северин не марнує часу, аби роздивлятися довкола: ціль лежить прямо перед ним на м'яких килимах серед високих подушок у колі широких чанів із холодною водою. З-за важкої стіни глухо лунає ревисько, страшне й нелюдське, — саме вчасно, аби відволікти увагу від середини шатра.
Северин обережно кладе вибухівку на підлогу, перехоплює ножа, скрадається до чоловіка, роздивляючись його вовчими очима. Чингізхан, єдиний намісник Тенґрі, Творця Світів та Істинного Владики Безмежжя на Землі Піднебесній, безсмертний каган Смарагдової Орди, спить глибоким сном, прихропуючи. Вкритий шовковою ковдрою смарагд на грудях блимає бляклими спалахами. Що за каміння може сяяти водночас в обох світах? Недарма подейкували, ніби цей смарагд дарує чарівне довголіття. Зелені виблиски освічують обличчя лідера Орди: витягнуте, розслаблене, геть не старече. Северин дав би йому не більш ніж п'ятдесят років.
One і є легендарний Темуджин? Безсмертний, що прожив дві сотні років, тиран, що підкорив десятки країн, зруйнував сотні міст і знищив тисячі людей? Скидається на звичайнісінького чоловіка. Пилип мав рацію — їх просто обирають серед Хамгийн Сайн, коли приходить час.
У зеленому сяйві лице здається мертвотною маскою. Чи багато людей у світі бачили Темуджина так близько?
Чорнововк робив це безліч разів: завмерти, спинити дихання, швидко спланувати удар — ланцюг зі смарагдом не завадить — так гинули можновладці, вояки і вчені. Ніхто не вижив. Характерник якусь мить збирається на силі. Ліва рука лягає на рота, міцно запечатує крики всередині, лезо занурюється в шию до хрящів дихального горла, звільняється і негайно б'є у серце по саме руків'я.
Ось так просто історія змінює шлях. Скільки людей мріяли про цю загибель? За шатром несуться звуки бою, але Темуджин уже мертвий, і нікому...
Темуджин розплющує очі. Страшні, нелюдські, вицвілі очі істоти, яка прожила кілька життів — стерті бездушні дзеркала. Вони жахають, спустошують, заворожують, у них мерехтять відбитки епох на згарищах людських почуттів і пристрастей, скляна байдужість до світу змінюється веселим захватом від того, що якийсь нахаба насмілився позбавити його життя.