— Смерть Чингізхану! — крикнув Пилип, не спинячи крок.
Їхні рушниці стріляють тихо, майже безгучно. Ще десяток куль лишає на ньому болючі синці, після чого перші шереги Сонгосон підхоплюють списи вістрям до нього і приймають бойові стійки.
— Смерть загарбникам!
Пробуджується, закипає, вирує пережитий за всі роки біль і смуток. Страждання й незгоди підіймаються липким мулом із забутого дна його душі, темною стрімниною несуться по тілу, деруться на волю невтомною жагою крові, клекочуть у горлі божевільним гарчанням.
— Смерть Орді!
Він так утомився стримувати і нести все у собі.
Ненависть опікає, розчиняє свідомість у багряному шалі, і цього разу він не супротивиться, а остаточно відпускає себе.
Голова легшає, тілом розбігається приємний лоскіт, простерті вперед руки проростають сірим хутром і довгими гострими пазурями, схожими на криві леза. Новий залп осипається на бруківку дохлими свинцевими мухами. Кривавий туман клубочиться, застеляє очі, час сповільнюється. Ніби глядач у першому ряді Пилип відкидається і спостерігає, як людововк у його тілі з приголомшливою швидкістю долає відстань до першого ряду Сонгосон, несеться прямо на вістря, робить запаморочливо високий стрибок, неможливий для людського тіла, приземляється на держаки двох сусідніх списів і б'є їхніх ошелешених власників пазурами по шиях. Ривок...
... Він пливе у воді глибокого лиману. Тіло здригає паніка, але Пилип знає, що дихати не можна, інакше наковтається і захлинеться; натомість молотить усіма кінцівками разом, силкується винести себе до поверхні. Вода піддається, світло ближчає. Нарешті йому вдається.
Повітря!
Він продовжує невпинно бити руками по воді, аби затриматися на плаву. У носі пече, в роті солоно. Поруч погойдується човен, у ньому регоче батько, замість обличчя — пляма сажі.
— Лайно не тоне!
Пилип ненавидить його. Батько обіцяв взяти з собою на рибалку, а натомість швиргонув за борт без жодного попередження.
— Тільки так і вчаться плавати, — весело промовляє батько.
— Рятуй, — коротко кричить Пилип і ковтає мерзотно-солону воду.
— Давай греби, — відповідають із човна.
Ноги втомлюються, Пилип іде під воду, і знову продовжує відчайдушну боротьбу за життя...
... Вони ніколи не бачили такої почвари, ніколи не тренувалися битися проти чогось подібного. Воно літає між ними сірою марою, вбиває одним рухом, косить криваве збіжжя, байдуже до поранень, сповнене люттю. Нажахані Сонгосон не відступають і не зважають на втрати, обступили істоту щільним півколом та ціною власних життів тіснять її подалі від Темуджинового шатра.
Ще дві кулі водночас б'ють по потилиці...
— ... Липо! Не відволікайся!
Хлопчик відірвав погляд від жовтого метелика, що безтурботно пурхав кімнатою.
— Знову ґав ловиш! Що це за літера?
Абетка нецікава, і він марнує найкращі години дня лишень із любові до мами.
— Це «у», — буркнув Пилип навмання.
— Неправильно.
Мама зітхнула, відкинулася на лаві і налила собі води. Пилип подумки лайнувся словами, які вчора почув від хлопців.
— Ти геть не хочеш учитися, Липо.
Раніше він охоче погоджувався з цим твердженням, але це засмучувало маму, і натомість Пилип спитав:
— А чому у мене немає бабусь і дідусів?
Ця хитрість інколи спрацьовувала, бо мама відволікалася на нову тему.
— Батьки твого тата померли — були дуже старенькі. А мої батьки... — мама ковтнула води і поглянула за вікно.
— Теж померли?
— Наскільки я знаю, вони живі, але не хочуть мене бачити.
Пилип нашорошив вуха. Це щось новеньке!
— Ти щось накоїла?
— Так, Липо, — всміхнулася вона сумною посмішкою. — Покохала не того чоловіка. Захотіла народити тебе... А вони були проти.
— Чому це, мамо? — обурився хлопець.
Що за дід із бабою, які не хочуть рідного онука?
— Вони вважали, ніби твій батько не пара мені, тому ми не можемо бути разом. А я вирішила інакше і втекла з ним. Твої дід і баба навіть не знають, де ми живемо, і що у них є онук Пилип.
З родичами йому не щастило. Ні сестер, ні братів, ні тітьонок, ні дядечків, ні бабусь, ні дідусів...
— Чому їм не сподобався тато?
— Бачиш, Липо, — мама взяла букваря і покрутила в руці. — Навіть найрозумніші люди часто судять інших за назвою. Наприклад, є слово: гебрей. Отже, подумає кожен, — жид, юда, лихвар, шинкар, здирник, пархатий! П'є кров хрещених малюків, обкрадає чесних людей. Бачиш, як воно... Одне слово, а таку велику тінь кидає.