— Чому люди судять за одним словом?
Коли Пилип чимось цікавився, то брався до цього ґрунтовно.
— Бо не потрібно задумуватися. Так усім легше жити.
— Наша родина — гебреї?
— Ти, Липо, гебрей, бо це успадковується по матері, — вона легенько торкнулася його носа.
— Але ми не здирники! — махнув руками Пилип. — Я не жадібний. І ти також!
— Тому й кажу, що не варто судити інших за палітуркою. Людей треба читати... Як книжки, — вона простягнула букваря. — Але у книжках так багато слів, що людям простіше судити за кольором обкладинки, або за назвою.
— Мамо, я читатиму, — Пилип вихопив букваря і пообіцяв: — Я навчуся!
— Ти прочитаєш багато різних книг, синку. Вони допомагають розуміти інших і самого себе... Якби я не читала, то життя моє склалося би геть інакше...
... Скількох Сонгосон він знищив? Скількох іще вдасться?
Численні рани вкривають з голови до ніг, кривавлять і болять. Зусиллям волі він відкидає біль і проштрикає когось відібраним списом. Ратище тріскає, противник падає. Він гатить іншого уламком, збиває маску, під нею кричить від жаху юнак, його щелепи зривають з нього обличчя. Це за пробиті черепи на кілку посеред дороги! Навколо крик і ґвалт, він не розуміє жодного слова. Він убиває: тільки цього і треба...
... Тікаючи від охопленої пожежею батьківської хати, Пилип міркував: може, баба і дідо мали рацію? Адже батько згубив маму! Проте вона зробила власний вибір — і була щаслива.
Він теж зробив вибір, що почався зі втечі і спалення домівки, а продовжився клямрами на чересі та вовчою стежкою — і теж був щасливий. Бодай нечасто, невеликими спалахами, але був!..
... Колотнеча триває кілька хвилин, які здаються годинами. Хутро просякло кров'ю, власною та чужою. Пазурі зламано, м'язи не слухаються. Він дійшов межі.
Яке життя він прожив? Хлопець із маленького приморського села, що став лицарем Сірого Ордену. Вчинив чимало зла, запобіг чималому злу. Мав друзів, мав кохану. Всі повороти на цій стежці він обрав сам. Ось і підсумок... Так дивно вмістити роки у кілька речень.
Від наметів мчать підкріплення, але вони спізнилися — рани вже не закриваються, життя витікає геть. Сонгосон помічають його слабкість, галасують, підбадьорюють себе, засипають ударами списів. Лишилося недовго.
Благають і тремтять лиш боягузи ниці...
Усе припиняє вибух. Ударом пекучого молота по тілу, яскравим спалахом по очах. Усе змовкло. Пахне смаленим. Мокра від крові бруківка. Перед очима розплескалося глибоке зоряне небо. Яке прекрасне видовище!
Злигоднів не цурайсь...
Пошматовані Сонгосон лежать довкола нього. Щезник зумів! Отже, все було недарма. Його життя, його смерть... Усе недарма.
А ви, браття, живіть! Живіть і згадуйте мене.
Твердий будь, наче з криці...
Пече всередині. Пече зовні. Клепсидра спорожніла.
З недолею...
Видих. Нема сил вдихнути.
З не...
З недолею змагайсь, як вся рідня моя. Страждай без скарг, борись і мовчки вмри, як я.
Я скучив, друже.
Нам лишилося кілька ударів серця.
Тоді покажи мені маму... І Майю.
Мама у вінку з квітучої ковили і ромашок йде берегом моря, низ спідниці білий від солі. Поруч неї, у такому самому вінку, крокує Майя. Жінки сміються, гуляють по мокрому піску, а тихі хвилі знічев'я злизують їхні сліди. На сліпучій воді гойдаються човники, пече літнє сонце, вітер зрошує обличчя солоними бризками.
Пилип щасливо усміхається. Мама і Майя помічають його, разом махають руками, кличуть до себе, він біжить до них. Десь удалечині зроджується пісня, тужлива й прекрасна. Голоснішає, шириться, охоплює все довкола, допоки решта звуків не зникає...
І приходить пітьма.
Розділ 3
Випробування, чергове випробування Його! У безмежній мудрості Він перевіряє непохитність віри і запеклу рішучість рабів своїх. Важкий шлях праведника! Малодушні зламаються, підуть геть із порожніми очима, та гідні здолають лиху годину і здобудуть винагороду, вищу за будь-які земні насолоди. Зерна від полови!
Отто спинився на узбіччі, помахом руки вказав, аби загін продовжував марш. Руслан із готовністю зайняв місце на чолі колони. От чия віра непохитна! Отто пишався майбутнім наступником. Руслан ніс важкий стяг божих воїнів, зневаживши командорським привілеєм перекласти безрадісну рутину на плечі підлеглого. Запилюжений прапор мляво погойдувався на задушливому безвітрі. За командором простували хорти, і, на відміну від Руслана, вигляд вони мали безрадісний. Жодного застібнутого однострою, деякі розумаки накинули мундири просто на спітнілі тіла, а Ілько з Лавріном узагалі топали голими по пояс. Рушниці несли абияк. Втомлені обличчя припали пилюкою. Отто роздумував, чи варто спинити загін, зробити зауваження, закликати до порядку, але вирішив, що нині не найкращий час для суворої дисципліни. Сам потерпав від літньої спеки не менше за інших — сонце пропікало чорний костюм, сорочка наскрізь промокла, вологий комірець натирав шию, але попри неприємності Отто був застібнутий до останнього ґудзика, а крислатий капелюх не полишав мокрої голови — ґрандмейстер має бути взірцем за будь-яких обставин. Та ніхто на Шварца не дивився: хорти втупилися під ноги, крокували мляво, не зберігаючи навіть видимість строю, а за ними трюхикали віслючки зі споряддям та припасами.