— Залюбки, — нове кружальце ковбаси відправилося слідом за горілкою, після чого сіроманець наказав: — Ножа мені!
Ножа подали. Характерник побіжно оглянув лезо, спробував вістря пучкою вказівного пальця, передав ножа Русланові, а тоді засукав рукав сорочки і підставив руку:
— Ріж, де забажаєш!
Руслан умів перевіряти порізом. Лезо ковзнуло передпліччям, не лишивши по собі ані сліду. Характерник зітхнув:
— Слабенько ріжеш.
Свідки зареготали, зааплодували, після чого ніж повернувся до власника, а сіроманець із задоволеним виглядом взявся жувати пиріжка. Загальна увага подобалася йому не менше за дармовий почастунок.
Сидить, як останній бовдур, і хизується! Отто ледь стримував тріумф. Він подумки возніс хвалу Всевишньому і сунув селянинові обіцяний таляр із суворим наказом негайно зникнути.
— Ще чого, — образився той. — Я поїсти хочу!
— Поїси деінде. А як не зникнеш за хвилину — всиплю гарячих.
Селянин насупився, але корчму покинув. Отто через вікно прослідкував, аби він пошкутильгав геть: такий жевжик запросто може почекати, аби перепродати характерникові звістку, що поруч отаборилися божі воїни, які ось-ось почнуть полювання.
Руслан лишився у корчмі, а Шварц мало не бігом повернувся до табору. Там на нього вже чекало справжнє диво перевтілення: всі в чорному, збройні, готові до наказів. За командою десятників вишикувалися в ряд, взяли рушниці на плечі. В очах сподвижників він бачив жевріюче вугілля старого вогню, який мусив пробудити.
— Сіроманець там! — оголосив Шварц.
Наче гончаки на запах, хорти обернулися на корчму — тепер без жодної заздрості. Вони прагнули полювання.
— Будівлю оточити. На очі не траплятися. Не стріляти. Чекати, допоки лікантроп вийде до вітру. Брати живцем!
Вони кивали на кожен наказ.
— Не стріляти, — наголосив Отто. — Хіба тільки за моїм словом!
Шварц свиснув Фобоса і Деймоса, перекинув рушницю через плече, лишив трьох відібраних Русланом людей на варті. Віддані брати йшли за ним, готові до нового бою, і він чув їхні подихи. Кров у жилах вирувала. Як давно вони не полювали!
Руслан дістав наказ щедро поїти вовкулаку пивом. Хорти розсипалися довкруж корчми, сховалися у тінях. Де-не-де зблискувало дуло гвинтівки. Отто молився, стискаючи в руках улюблену рушницю. Фобос і Деймос завмерли біля ніг, готові наздогнати хоч самого диявола за першим наказом. Двері кількараз рипнули, але щоразу то був не він.
Минуло пів години. Хорти чекали.
Небосхилом покотилася зірка, і слідом за нею із корчми вийшов характерник. Постукав кулаком по грудях до відрижки, рушив уперед нетвердим кроком, на ходу шпортаючись у штанях. Золота клямра виблискувала мішенню. Зрадливий вітер, що міг виказати засідку, влігся, і Отто знову подякував Йому. Сіроманець перетнув подвір'я, зупинився неподалік від Шварцової схованки, роззирнувся і вирішив, що відійшов доволі, аби справити потребу.
Характерник устиг кліпнути — щоправда, дуже повільно — коли наступної миті його оточили чоловіки з рушницями напоготів. Характерник кліпнув іще раз і широко всміхнувся.
— Воювати йдете, хлопці?
Знову рипнули двері корчми, і Руслан сперся на них спиною.
— Ти гарно переховувався від нас, перевертню, — мовив Отто. — Але хорти Святого Юрія вполюють кожного.
У відповідь по ньому вдарив потужний гарячий струмінь, що зіпсував улюблені штані ґрандмейстера і залив чоботи. Шварц від досади скрипнув зубами, а Лаврін почастував потилицю гультіпаки ударом кольби. Удар позбавив перевертня свідомості, але природного процесу сечовиділення не спинив. Отто вилаявся рідною мовою і наказав відступати, допоки ніхто не пішов дивитися, куди завіявся характерник-ненажера.
Під зоряним сяйвом і вогниками смолоскипів табір швидко перенесли за ріку до гаю, аби жоден випадковий неминай-корчма не потурбував справи божих воїнів.
Перевертень отямився туго скрученим на галявинці. Смикнувся раз-другий, перекотився на бік, прошипів і втупився поглядом в Отто, який сидів перед ним на колоді, підкидаючи зняту з паска золоту клямру. Ніж зі срібним лезом, іще одна власність сіроманця, стирчав устромленим між чоботів мисливця. Поруч на травичці розляглися Фобос і Деймос, які вітали пробудження характерника злим гарчанням.
— Курва мати, — мовив полонений. Хмільний блиск зник із його очей. — Отто, курва мати, Шварц!
— Не раджу згадувати мою матір, — відповів мисливець. — Рівнояк не раджу перекидатися на звіра. Вовкодави лише чекають нагоди.