Характерник перекотився на спину і розсміявся.
— Оце поїв надурно, — сміх перейшов у сухий хрип. — Дай води, блазню.
— Відмовлено.
Вони були на галявині віч-на-віч, решта загону готувалася до страти.
— Повірити не можу, — мовив характерник до неба. — Стільки місяців між краплями... І треба ж було все просрати!
Він знову повернувся до Шварца з гнівним криком:
— Якого біса ви тут робите? Кривденко давно вас розпустив!
— Як тебе звуть?
— Пішов ти в сраку.
Отто підвівся, кинув клямру на землю біля голови бранця і вдарив по клямрі закаблуком. Вдарив іще, знову і знову, поки сира земля не вкрила золото. Бранець мовчав, зіщуливши темні очі.
— Кожен другий вашого сатанинського роду вважає, ніби груба відповідь доведе мужність та зневагу до ворога, — носаком чобота Отто зарив ямку. — Але за кілька годин усе раптом змінюється. Чуються імена, безліч імен до десятого коліна, зізнання, благання, обіцянки — усе, аби спинити очищення болем.
— Душевнохворі завжди ховаються за релігіями, — зубоскалив сіроманець.
Шварц поправив криси капелюха і вдарив знову. Ребра хруснули, характерник здригнувся, йому з-за пазухи вилетів натільний хрестик.
— Дивно чути це від людини, що носить знак Спасителя, — відповів Отто спокійно. — Ти підписав угоду з нечистим, несеш на собі прокляту печатку, але досі вважаєш себе хрещеним... І хто з нас душевнохворий, Андрію?
Очі бранця на мить здивовано розширилися.
— Андрій Кукурудзяк — ось твоє ім'я, — задоволено продовжив Отто. — Архіви Ордену, зокрема особисті описи, дуже помічні.
Тепер у характерницьких очах виблиснув страх. Викрите без згоди власника ім'я завжди відбирає часточку волі.
— Ти тут сам, чи поруч є інші сіроманці?
— Шкода, що я тобі обличчя не обісцяв.
Розмова починала набридати Шварцу.
— Дозволь прояснити: ти вже мертвий, Андрію. Зараз ти можеш обрати, як піти з життя — швидко і без мук, або довго і стражденно, — Отто повернувся до колоди і висмикнув із землі ножа. — Для швидкої смерті досить щирої сповіді перед божими воїнами. Ми почуємо твою останню спокуту і відправимо тебе до пекла. Проте...
— Прибережи патякання для своїх сучок.
Отто зітхнув, схилився і заходився працювати ножем.
Кукурудзяк виявився міцним горішком, і працювати довелося до самого вечора. У сприятливих умовах, з правильним інструментом, який довелося полишити разом із безліччю інших корисних речей, справа могла піти значно легше та швидше... Сіроманець прокусив нижню губу, кляв хортів на чому світ стоїть і непритомнів тричі, але на умови мисливця приставати відмовлявся. Отто довелося зробити перерву на відпочинок і покликати на зміну вправних у тортурах Ілька з Лавріном.
Велети-близнюки зуміли зламати волю вовкулаки. Шварц побачив численні опіки до обвугленого м'яса і скривився — він надавав перевагу іншим методам, бо не любив таку грубу роботу попри її безвідмовність.
— Я тут один, давно один. Нікого не бачив, бо так найбільше шансів вижити... Було, — прошепотів Андрій Кукурудзяк. — Я згоден на швидку смерть.
Від нього смерділо паленою шкірою, блювотинням і лайном.
— Гарне рішення, — Шварц знаком відправив Ілька з Лавріном до решти. — А тепер слухай. Ось що ти нам розкажеш...
Отто переконався, що сіроманець запам'ятав свою сповідь, після чого звільнив його від пут.
— Як щодо останнього бажання? — прохрипів Кукурудзяк.
На ногах він тримався непевно. Чорні й червоні підпалини на його тілі зійшли огидними пухирями.
— Останнє бажання для тебе виконає нечистий.
Андрій спробував ковтнути, але слини не знайшов.
— Йолопе, — голос шелестів, наче сухий чагарник. — Ти хочеш, аби я навалив купу брехні... І досі не дав мені ні краплі води...
Тут він має рацію, подумав Отто, і дозволив приреченому вихлебтати свою флягу. Після цього повів так, аби вовкулака не побачив місця страти, що її хорти готували від самого ранку під Руслановим проводом.
Якоїсь миті сіроманець зупинився, оглянувся, ніби вбираючи ліс навколо, і перепитав:
— Швидка смерть?
Скоро ти споглядатимеш стіни пекельного казана, подумав Отто, і відповів:
— Швидка смерть.
Божі воїни вишикувалися перед підліском. У вечірніх сутінках жарини в їхніх очах спалахнули маленькими вогниками.
— Браття мої, — проголосив урочисто Шварц. — Інвіктіори! Сьогодні ми вполювали пропащу душу.
Хорти відповіли галасом. Фобос і Деймос забрехали. Сіроманець дивився перед собою, і навіть не намагався крутити головою, ніби задурманений, чого мисливець остерігався: задум міг зірватися. Отто підняв голос, аби його розчули: