— Вітання, — мовила вона. — Своїх вирішили навідати?
— Нам сказали, що вони живуть тут.
— У господі мого брата гостювали. Я покажу.
Провела до наступної хати, почаклувала над великим замком, послужливо відчинила двері. Усередину ввійшли Отто і Руслан, а решта загону лишилася чекати на подвір'ї: хтось розлігся в тіньку, хтось побіг до колодязного лелеки, Ілько з Лавріном заходилися шукати їстівне на захаращеному городі. Фобос і Деймос чатували на ґанку.
— Нічого не чіпала, — повідомила жінка, пропускаючи гостей перед собою. — Все лежить як було. Ренту проплачено, та й повагу якусь до мертвих маю...
— Про що ви кажете? — обірвав Отто.
— А хіба ви не через це приїхали? — здивувалася жінка.
— Вбили їх усіх.
Вбили!
— Як? Коли?
— Ще навесні чотири оголені тіла знайшли на дорозі неподалік. На грудях у кожного було вирізано літери «Б» і «О», а одяг складено поруч. Убитих омили, вбрали і поховали на місцевому кладовищі, як годиться.
— Сповісти браттям, — наказав Шварц Русланові. — І повертайся.
Радість, що сповнювала після страти лікантропа, зникла. Вони втратили чотирьох!
Усередині пахло пилом. Кожен порух здіймав у повітря хмаринки порошинок, що мерехтіли у сонячних променях. Нечисленні пожитки лежали на лавах і печі, а на покутті, крім ікони Богородиці та Біблії, стояла невеличка ікона зі Святим Юрієм — таку дарували кожному хорту на початку полювання. На невеликому столі знайшовся щоденник Георгія. Отто перехрестився, розгорнув на останньому записі, спробував прочитати, але швидко здався і вирішив дочекатися Руслана, який міг подолати хащі рукописних кривульок чудернацькою латинкою.
— Брат Георгій пише, що вони натрапили на слід можливого лікантропа, який рознюхував про двійко товаришів — тих самих, на яких вони полювали, — читав Руслан уголос. — Особлива прикмета підозрюваного: великому пальцю правої руки бракує фаланги. За компанію мав чоловіка з білим волоссям і червонястими очима. Чоловік кликав супутника Северином, але ім'я, ймовірно, вигадане... Підозрілі вимагають негайної перевірки, допоки не зникли в степах.
— Вони вирушили на пошуки і втрапили до пастки диявольських слуг, — завершив Отто. — Шайзе!
Георгій був одним із найкращих. Його втрата, особливо тепер, майже рівносильна втраті Руслана.
Шварц повернувся до жінки, що німувала у куточку:
— Проведіть нас до цвинтаря.
Там панував спокій, порушений хіба що пташиними криками. Вітер гнув високі трави, що поросли над тихими могилами. Кам'яні хрести, поїдені брунатним лишайником, майже стерті імена та цифри забутих поховань. Чотири безіменні насипи, означені хрестами з дощок.
Загін став на коліно.
— Дивіться на них! Вони загинули, підступно вбиті проклятим поріддям. Чи хтось із вас досі думає, що наші пошуки позбавлені сенсу? — спитав Отто.
Вони відповіли скорботною мовчанкою.
— Ось наші брати, — Шварц указав на свіжі могили. — Як і кожен із нас, вони воліли спочивати з миром. Натомість їхні тіла осквернили диявольским посланням! Я питаю: чи ви прагнете покарати виродків, що вчинили таку наругу з вашими побратимами?
— Так, — відповіли.
— Тепер нас лише двадцять п'ять. Чи ми продовжимо полювання?
— Так, — відповіли гучніше.
— Нішо не спинить нас. Ніщо і ніхто! Адже нас веде воля Божа. Чи будемо гнати їх до кінця землі, допоки не вб'ємо останнього?
— Так! — відповіли войовничим криком.
Над могилами пролунав почесний залп, після чого брати стали до молитви. їхні очі палали вірою, такою сильною і міцною, що нею можна було плавити камінь. Отто вдоволено кивнув і підійшов до командора.
Руслан, окремо від загалу, сидів біля проваленої могили і порпався у дебелих теках зі стосами паперів. Фобос і Деймос висолопили довгі язики та спостерігали за дійством із важким диханням, бо, як і хазяїн, спеку ненавиділи і переживали її кепсько.
— Як твої успіхи, Ґот... Руслане?
У митті душевного піднесення Шварц забувався.
— Альбіносів не знайшов, — рапортував молодий командор. — Северинів мається троє, але живий лише один: Чорнововк. Якщо це його справжнє ім'я.
Архіви свого часу неабияк допомогли в полюванні — от і зараз стануть у пригоді.
— Почнемо з Чорнововка. Я думав, що він загинув...
— Багато хто втік за кордон.
— Байдуже! Ми з'ясуємо долю кожного, — Отто торкнувся хреста на грудях. — Родичі, так! Ми мали почати з них раніше, проте останні невдачі скували наші розуми ланцюгами непевності, застелили очі полудою розпачу... Що пишуть про цього лікантропа?