— Северин Чорнововк, так званий двохвостий, був переведений до куреню призначенців. Псевдо — Щезник. Мається родич поза Орденом, двоюрідний брат Трохим Непийвода... Характерниця Катря Бойко — дружина, побралися менш ніж два роки тому. Через неї можна вийти на Гната Бойка, її брата з куреню вартових, обоє значаться живими... Справжня чортова сімейка!
Шварц заплющив очі і прислухався: Його долоня лежала на плечі.
— Той родич із чудернацьким прізвищем, Непий? Як там далі...
— Непийвода.
— Ось до нього і рушимо насамперед.
Вони знищать усіх лікантропів.
***
Київ оживав. Наче звільнений велет, струсив чужинські знамена, заспівав багатоголоссям відчайдухів, які прямували до покинутих осель, умився кров'ю загарбників і заповзявся лікувати рани. Військо Січове облаштовувалося, сердюки і добровольці-містяни допомагали з цим, а шпики Таємної Варти полювали на зрадників. Багато киян, не в змозі більше поневірятися безпритульними, поверталися до столиці, роззиралися серед знайомих вулиць у пошуках спричинених Ордою руїн, припадали вустами до землі покинутих обійсть і плакали від щастя. Байдуже до прошитої ядром стріхи, розбитих шибок, пограбованих комор — то все лагодиться. Головне, що рідні вціліли, а ворог відступив, і над палацом гетьмана майоріє блакитно-жовтий стяг.
Ярема спостерігав, як вітер бавиться новеньким шовком, гладить його, тріпоче, покидає, аби за мить напнути знову. Потираючи заплетену бороду, знічев'я прислуховувався до бесіди — чатові відмовлялися пропускати його до палацу, а Василь красномовно наполягав. Зрештою Матусевич переміг: чатові послали звістку про непроханого відвідувача, який скидався на відомого злочинця, що мав нахабство припертися збройним посеред білого дня до головної брами з вимогою авдієнції з паном гетьманом.
— Пішли перепитати, чи на тебе справді очікують, — сповістив кобзар із задоволеною усмішкою. — Дубоголові хлопці, з такими важко домовитися.
— Я би їм просто по пиці зацідив, — відповів Ярема. — Розучився вже стільки язиком плескати.
— Прибережи язика для зустрічі з паном гетьманом.
— Залиш це напуття придворним дуполизам.
Василь реготнув, обернувся до чатових, наче міг їх бачити, а потім спитав серйозно:
— Ти продумав розмову? Я свідомий того, що між братами панують особисті стосунки, але він найперше гетьман...
— Не турбуйся, Васильку, я накреслив собі основні тези.
— Про всяк випадок нагадаю, — Матусевич стишив голос. — Шила в мішку пан гетьман не втаїть: коли я вибухівку по добрих людях збирав, то всюди розпатякав, що замах готують сіроманці. Не хочу самославитися, але завдяки цим скромним зусиллям ваш подвиг став загальновідомим, і тепер пан гетьман не зможе легко привласнити всі лаври собі.
— Щиро вдячний.
Із Яковом Ярема зустрівся випадково.
Після бою він крокував схилами Києва, роздивляючись у пошуках товаришів, яких рознесло у хаотичному вирі битви. Заляпаний кров'ю, почорнілий від кіптяви, напівоглухлий від пострілів, характерник блукав вулицями, наче демон війни у пошуках поживи. Бій скінчився, радісно калатали дзвони Софії Київської, вигуки про перемогу ширилися повінню, а вцілілими флагштоками дерлися догори перші українські стяги. Шляхтич побачив, що досі стискає зламану шаблю, кинув її за плече — зброя належала полеглому ординцю. Вірний пірнач, ретельно обтертий продірявленою кулями сорочкою від крові та мізків, спочивав за поясом.
— Як вони дізналися? Як змогли так швидко приготуватися й перекинути сили? — дивувався Яровий, коли за добу після вбивства Темуджина почався наступ січовиків. — Як зуміли ввійти так тихо?
— Диво Господнє, — Василь перехрестився. — Не інакше!
— Твоїх рук робота? — Катря заряджала піштолі.
— Добрі люди, що подарували вибухівку, не забарилися сповістити найближчі гарнізони про близьку можливість контратаки.
— А чому нас не попередив? — спитав Северин.
— Не хотів обтяжувати зайвою відповідальністю. Ви і без того були як на ножах.
Сіроманці приєдналися до атаки. Ніхто з січовиків не питався, хто вони такі чи звідки взялися, бо на повитих пороховим димом вулицях важить одне — вбивати ворога і витискати його за міські мури. Наступ тривав дві доби, котився з заходу на схід по вулицях, задвірках, портах, площах, ринках, подвір'ях і барикадах жорстокою битвою. Найзапекліші бої розгорнулися на північних мурах. Попри великі резерви ворогів підвела розгубленість — обезголовлені смарагдові воєводи за відсутності Хамгийн Сайн не могли дійти згоди, чи мають відстояти місто будь-якою ціною, чи відступити, а тим часом січові полки все прибували і, забувши втому, просто з маршу кидалися в бій за столицю так ревно, як не билися ніколи. Під безперервним наступом ординці почали відходити за лівий берег, спалюючи за собою все дощенту...