Здерев'янілі від напруги ноги винесли Ярему до площі Хмельницького, захаращеної порожніми тентами смарагдової армії і тілами мертвих вояк. Нерухомі обличчя обсіли численні круки — птахи розкошували, дзьобали, глитали, перестрибуючи від одних очниць до інших. Шляхтич несвідомо потер єдине око, запалене від диму і довгої нестачі сну. Вирва страшного вибуху чорніла посеред площі, ніби відбиток гніву божого, і характерник спохмурнів: тут пожертвував собою Варган. Шкода, що жоден паросток не має шансів у такому пеклі.
На дні вирви лежав прапор Смарагдової Орди, присипаний землицею.
— Sic transit gloria mundi, — пробурмотів Ярема.
На площу в'їхала пишна кавалькада. Характерник схопився за пірнача, та дарма: то були свої. Він облишив зброю і байдуже спостерігав, як вершники стають за кілька кроків.
— Руки вгору, — наказав один.
Малюк показово склав руки на грудях.
— Зачекайте-но, — почувся знайомий голос.
Кавалерія розступилася, даючи дорогу невисокому вершнику, що поверх білого мундиру мав на грудях прикрашений вигадливим литтям панцир. За поясом тьмяво зблискувала позолочена булава.
— Це ти, брате? — спитав Яків Яровий.
Ярема кілька секунд дивився на обличчя брата, якого не бачив, відколи Яків навідався до нього у в'язниці, куди сам і запроторив. Обличчя сіроманця не виказало жодної емоції. Він поправив очну перев'язь, розвернувся і рушив далі.
Дорогу заступило двоє кавалеристів із клинками наголо.
— Як ти смієш повертатися спиною до пана гетьмана?!
Обидва — шмаркачі, під носом засіялось, а на розум іще й не орано. Синки товстосумів, які за величезні хабарі влаштували їх «воювати» до безпечного загону біля дупи пана гетьмана.
— Відповідай, коли пан гетьман до тебе звертається!
Йому закортіло зірвати з цих дітлахів офіцерські відзнаки.
— Облиште, — наказав Яків.
Шмаркачі, надуті від обурення, повернулися до загону.
— Яремо... Надумаєш поговорити — приходь до палацу. Будь-коли тобі заманеться.
Характерник пішов геть, не зронивши жодного слова.
Коли він розповів про випадкову зустріч, друзі одностайно наполягли, що такою нагодою варто скористатися. Яровий противився, але здався: після Варганової самопожертви і відбитої у ворога столиці, війна, що стала для нього сенсом життя, поступилася місцем оголошеній Северином помсті за Орден, тож Ярема видобув зашиті у приховану кишеню дорожньої суми три клямри і рушив до палацу в компанії Василя Матусевича.
Прийшов чоловік у білому однострої гетьманської гвардії. Червоний аксельбант свідчив про звання офіцера, кривий шрам через половину обличчя — про бойовий досвід. Були часи, коли особисті гвардійці гетьмана мали в рядах кількох вовчих лицарів... А потім до влади прийшов Яків Яровий.
— Пан гетьман негайно прийме вас, — прогуркотів офіцер, чиї габарити могли позмагатися з Яремовими. — Прошу за мною.
Василь поклав долоню на плече характерника і проголосив його поводирем — чинив так за будь-якої зручної нагоди, бо ковіньку свою ненавидів так само, як і пересуватися навпомацки.
Уперше шляхтич Яровий потрапив до стін гетьманської обителі.
Сонячне проміння кипіло сяйвом на білому мармурі, височенні склепіння оздоблювала позолота, під ногами стелилися м'які килими кримських майстрів, кармінові гардини нагадували складені крила дракона. На п'єдесталах бовваніли скульптури і обладунки різних епох, безцінна порцеляна сусідила з фресками видатних митців, натерті до блиску широкі коридори дихали лункими протягами, а численні зали, чисті та охайні, ніби тут не ступали чоботи завойовників, були готові до прийомів найвищого рангу. Колись Ярема завмер би у святенницькому захваті, розглядаючись довкола, шаленіючи від припущень, як видатні гетьмани і славетні полководці крокували цими підлогами, вели бесіди біля коминів, приймали правителів інших держав, виносили доленосні рішення... Але нинішній Ярема з байдужим обличчям ішов за провідником, відстежуючи хіба що палацову охорону.
Особисту гвардію посилили сотнею імені Виговського, чиї червоно-білі, стилізовані під герб Абданк шеврони знали у всіх куточках гетьманату: ці вояки славилися як добірні ветерани війська Січового, і потрапити до їхньої сотні було вкрай складно та престижно. Не без зловтіхи Ярема завважив, що в ролі чатових вони почувалися ні в сих ні в тих, повсюдно забуваючи приписи статуту гетьманської охорони. Гвардійці в білому тим часом хвацько салютували офіцерові, з подивом витріщаючись на одноокого бороданя в капітанському мундирі, що оперезався аж трьома пасками водночас... І на кожному сяяла характерницька клямра — бронзовий тризуб, срібний вовк, золотий Мамай! Невже це Ярема Яровий на прізвисько Циклоп, який намагався закатрупити рідного брата-гетьмана, а згодом утік із в'язниці і заходився вбивати хортів Святого Юрія? Ціна його голови сягала сотні дукачів... Але чому тоді очільник охорони поштиво веде цього зарізяку до покоїв гетьмана?