На другому поверсі офіцер спинився перед черговою залою.
— Пане кобзарю, з огляду на приватність бесіди прошу вас лишитися тут, — пробасив до Василя. — Пан гетьман хоче поговорити з вами, але пізніше.
Ярема встиг пошкодувати, що припхався сюди.
— Прошу віддати зброю, — звернувся до нього офіцер.
А ти мене змусь, хотілося відповісти шляхтичеві, проте він волів якомога швидше розібратися зі справою, тому без суперечок усе віддав, навіть дозволив себе обшукати, відтак був допущений до зали.
— Нехай Мамай допомагає, — гукнув у спину Матусевич.
У залі творилося дійство.
Під пильними поглядами гвардійців Яків Яровий у білосніжному гетьманському вбранні, з золотим ланцюгом на шиї і замашною шаблею в руці, різав прапор Смарагдової Орди навпіл. Поруч жужмом валялися кілька зіпсутих стягів. Яків, прийнявши суворий вираз, стискав один край зеленого полотна в кулаці, другий попирав чоботом, а його шабля навдивовижу повільно пиляла сукно з двоголовогим орлом.
Шух! Шух! Шух! Сяйнули по черзі спалахи, лишаючи по собі хмаринки диму.
— Чи досить уже? — спитав Яків роздратованим тоном, не змінюючи суворого виразу обличчя.
— Дякуєм уклінно, — чоловік вискочив з-під накидки дагеротипного апарату. — Буде кілька чудових світлин на особистий вибір пана гетьмана!
Двійко його колег обережно випросталися зі своїх темних сховків і гаряче закивали на підтримку останнього твердження.
— Нарешті, — пан гетьман кинув шаблю разом із ворожим прапором долі, як натруджений шахтар надвечір кидає затуплене кайло. — Що там далі?
Офіцер наблизився до Якова, вклонився і зашепотів. Ярема готовий був закластися, що він висловлював протест, бо, як і будь-який вартий посади очільник охорони, з підозрою ставився до візиту розшукуваного вбивці, який раніше зазіхав на життя гетьмана.
Трійця згорнула дагеротипні апарати і відкланялася, натомість простір зали залюднив десяток нових гвардійців. Офіцер нагородив Малюка неприховано ворожим поглядом і приєднався до підлеглих. Гвардійці хутко розташувалися зусібіч, підперши спинами стіни. Характерник мав підозру, що принаймні половина їхніх рушниць була заряджена сріблом.
Яків підійшов, але руки для вітання не подав.
— Виставі не дивуйся, — мотнув підборіддям на порізані прапори. — То для газет.
Ярема промовчав. Вивчав брата зблизька: цікаво, як вага влади і тягар війни змінили його?
— Де око втратив?
— Того самого дня, коли ти став гетьманом і випустив знавіснілих хортів на полювання.
Брати говорили неголосно, але гвардійці могли чути кожне їхнє слово. Скільки з них працюють на Таємну Варту?
— Я шкодую, брате. Чесно.
Ярема мало не розсміявся неприхованій фальші битої фрази.
— Шкодував би краще в казематах, — озвався характерник.
— Коли я молив тебе не знищувати Орден.
У Якова з'явилася сивина на скронях, під очима набрякли синці, які не ховала навіть пудра, а рот обклало жорсткими зморшками.
— Та вовчих лицарів важко знищити, — розвів руками Яків. — Один із них навіть убив Безсмертного Темуджина...
— Пилип Олефір. Його звали Пилип Олефір, — перебив Ярема. — Так і передай у всі газети, аби надрукували це ім'я.
Коли приємний знайомець-солдат, із яким за сніданком базікали про тонкощі геральдики, пообідді стає нерухомою горою мертвої плоті — то буденність великих протистоянь...
Але загибель Варгана різнилася. Вона боліла порожнечею непоправної втрати, різала відчаєм, що Ярема зазнав після батькової смерті, а згодом — після дідової. Коли близького назавжди замінюють численні симулякри: майно, промовлені колись фрази, хиткі й мінливі спогади у головах інших. А потім усе тане, і натомість приходить забуття.
— Передам, — погодився гетьман. — Пилип Олефір. Відважний син українського народу, чий подвиг залишиться у віках.
Для Якова Пилипове ім'я було порожнім звуком, а втрата не важила нічого. Блюзнірський тон благав про удар у щелепу, але характерник ударив інакше: