— Не сперечатимусь, — притакнув Яків. — Але в моєму арсеналі мається двоє надійних людей на зміну, і розслідування Юхимової долі зайде у глухий кут... Розумієш?
— Твоїм обіцянкам немає віри, — відмахнувся Ярема. — Хто наступний?
— Патріарх Симеон, — продовжив брат. — Старого не вбивайте, бо отримаєте нову хвилю фанатичних ненависників. Краще переконайте його зняти анафему...
— І переконаємо сонце не сідати за обрій.
— Твій сарказм зрозумілий, але я не маю впливу на церковні рішення. Проте зі світського боку зроблю все для відновлення доброго імені Сірого Ордену.
— Відновлення? Крім імені, нічого не лишилося, — відмахнувся Ярема. — Далі.
— Є третій... Про нього я нічого не знаю. Його завжди тримали у великому секреті. Чув від Юхима прізвисько Рахман — може, стане зачіпкою.
Київські катакомби, шпакувата борода і глибокий каптур, що приховує огидної форми праве око. «Орден Проклятих має бути знищено». Він назвався Рахманом, плюнув Яремі в око і напророкував його втрату. Пророцтво збулося за лічені години.
— Розпитайте в Кривденка та Симеона, — провадив Яків.
— Вони охоче розкажуть, якщо їх розговорити.
— Не бачу сенсу виконувати угоду, — стенув плечима Ярема. — Я без тебе знав, що Кривденко і Симеон стоять за цим усім.
— Але не знав, де їх шукати, — перервав Яків нетерпляче. — Симеон ховається біля Вінниці у своєму маєтку, я вкажу на малі.
Характерник розгорнув атлас на потрібній сторінці і отримав чорнильну позначку потрібного місця.
— З Кривденком складніше... Але з моїх джерел відомо, що найближчим часом він планує відпочинок у романтичній атмосфері.
— Що це має означати?
— Розпитай свого знайомого Чарнецького, він розкаже краще. Саме днями повернувся до столиці.
— І це все? Від гетьмана я очікував більшого. Ти дав мені крихти.
— Можу дати більше, — вкрадливо мовив Яків. — Можу відновити не лише добре ім'я, а й сам Орден... Озолотити так, що вашим скарбничим і не снилося!
— Та невже?
Яремі було смішно від недолугої спроби підкупу.
— Для цього потрібно не так багато, — вів далі брат. — Третій син, Угедей, що очолює сили Орди під Запоріжжям...
— Розбирайся з ним сам, полководцю, — сіроманець повернувся до виходу.
— Я можу наказати негайно заарештувати тебе, — ударило в спину.
Шляхтич озирнувся. Зміряв старшого брата зневажливим поглядом. Було гидко від думки, що цей самовпевнений зухвалець із гетьманським ланцюгом — його кревний родич.
— Я можу негайно вбити тебе. А твої чоловічки в білому ніяк мені не завадять, — Ярема насолодився переляком в братових очах, після чого завершив розмову: — Не забудь: Пилип Олефір.
І пішов геть.
Чого він сподівався? Вибачення? Каяття? Визнання помилки? Яків давно відсік паростки непотрібних почуттів і припік рану розпеченим золотом гетьманської булави. Життя він бачив інтригою, боротьбою, людей — необхідними ресурсами. Щось справжнє, живе і вразливе, зринало в ньому фантомними болями, і Ярема засвідчив цю рідкісну з'яву при згадці пані Ярової. З іншого боку, міркував собі характерник, все може бути простіше — братові так сильно кортить отримати материнське прощення не через сентимент, а лише тому, що він, пан гетьман, із усією його владою та можливостями, у жоден спосіб не спромігся цього прощення дістати. Утім, просити мамуньо за нього Ярема не збирався, і загадав собі, аби ніколи знову вовча стежка не привела його до старшого брата.
Про Варгана на прощання він нагадав умисно: сподівався, що бодай цю обіцянку виконають. Це було найменше, що Яровий міг зробити для вшанування пам'яті Пилипа. Він досі не зважився прочитати його останнього листа. Брат Варган... Брат, рідніший за кревного, який вмів допомогти влучним словом і прикрити спину в бою, вовчий лицар, що навіть оскаженілого Звіра зміг утримувати достоту стільки, аби використати його перед смертю на користь спільній справі.
Коли тієї ночі до них докотилося відлуння вибуху, Катря та Ярема мовчки перезирнулися. Савка було задрімав, але підскочив, заридав, завив, і крізь його лемент доносилося лише:
— Пітьма! Пітьма!
Катря намагалася заспокоїти його, але Павич видерся і втік до Пилипової кімнати, де знепритомнів.
Повернувся Северин. Повернувся зі смарагдом — трофейним, на доказ убивства. Катря довго тримала чоловіка в обіймах.
— Варган? — спитав Ярема тихо.
— Все минуло так, як він задумав.
У скорботі вони зустріли світанок нового дня, першого дня без брата Варгана. Савка отямився, але більше не плакав, просто сидів на ліжку і розхитувався, втупившись у мотанку на долонях.