Василь, якого навіть вибух не розбудив, дізнався про новину, приніс бандуру і заходився грати думи. Тужливі мелодії линули, розчинялися, повторювалися, наповнюючи хатину смутком. У німому вшануванні промайнув день.
А потім почалося визволення міста.
— Перепрошую, пане, ви у справі?
Василь лишився у гетьманському палаці — Яків, згадавши поетичний дар кобзаря, тимчасово відсторонив його від шпигунства, надав кімнату і розпорядився створити епічну думу про визволення Києва, заборонивши покидати стіни палацу до виконання наказу. Ярема побажав Матусевичу творчих успіхів і подякував за допомогу, на що кобзар махнув рукою і пообіцяв увіншувати Пилипів подвиг (про це він хотів скласти окрему думу, навіть якщо її заборонять). На тому й розпрощалися.
— Пане?
Служник очікував на відповідь, повсякчас ковзаючи поглядом по клямрах.
— Передайте Зіновію, що до нього прибув Ярема Яровий.
Ім'я справило враження, про що свідчили розширені зіниці, але служник незворушно продовжив допит:
— Пан Чарнецький очікує вашого візиту?
— Ні. Але це термінова справа.
Служник попросив чекати біля брами. Та не довелося: за хвилину його з поклоном провели на подвір'я.
Тут ожили непрохані спогади: наїжджає загін у чорних одностроях із білими хрестами, звучить нетривала розмова, гахають постріли і тіло охоплює ядучим болем, присмерк ковтає очі, він падає, летить у темряву, помічає тоненьку червону нитку й хапається за неї, стискає, долоні ріже до м'яса, але він не відпускає, бо інакше нездоланна темрява остаточно поглине його, чує шепіт брата Щезника, бачить...
— Кого я бачу! — Зіновій Чарнецький із широкою усмішкою крокував назустріч. — Друже мій, ти живий!
— Дякую, що прийняв мене, Зіновію.
— Я радий бачити тебе, Яремо.
Дипломат мав такий же вигляд, як і під час їхньої першої зустрічі в Чернівцях: вишукане вбрання, свіже обличчя, легкий парфум — ідеал шляхтича. Характерник уже й забув, коли сам востаннє так виряджався.
— Радий? Попри те, як ми розпрощалися? — Малюк усміхнувся. — Принагідно перепрошую за той розгардіяш.
— Ти про ніч, коли на вас фанатики напали? — Зіновій махнув руками. — Забудь. Ми тут, авжеж, перелякалися, коли почався бій, але потім щось сталося... Всі раптом поснули! А коли прокинулися — з воріт останнього мертвяка виносять, лишалося тільки кров відмити.
Чарнецький скривився, наче вступив у лайно.
— Але це все ніщо порівняно з навалою. Я давно покинув Київ і ось тільки-но прибув, аби перевірити, що з будинком — чи пограбували, чи, не дай Боже, спалили...
— Я заберу небагато часу.
— Е, ні! Я саме збирався обідати, і ти складеш мені компанію! Споживати скінчимо — тоді про справу й поговоримо. Ох, друже мій, — Зіновій повів Ярему всередину. — Твоє обличчя збурює стільки спогадів! О, Князівство, що то була за втіха! Теплі прийоми, безкінечні вистави, довгі переїзди, і, нарешті, божевільний морський вояж! Ох, це одна з найкращих історій, що зі мною траплялися. Хоча, зізнаюся відверто, я запам'ятав тебе з двома очима.
— Одне я втратив на твоєму ґанку, — відповів Ярема. — Якщо слуги раптом його знайдуть, надішли мені.
Зіновій вишкірився.
— Хіба за сотню дукачів! Стільки за твою голову давали?
— І зараз дають, та щось ніхто не квапиться арештувати, — характерник ляснув себе по пасках. — Навіть на клямри ніхто не крикне «бісівський вовкулака!».
У домі затято чистили, шкребли і відмивали. Приємно пахло свіжими квітами, однак порожні стіни з темними квадратами прибраних картин мали гнітючий вигляд.
— Маєш застарілі відомості, друже мій. Обережно, тут слизько! Після Темуджинової смерті нікого з сіроманців більше не розшукують, усі нагороди за ваші голови скасовано. Як ви вправно того вилупка в землю закопали! — із захватом говорив Чарнецький. — Вірніше, підірвали.
— Я особисто змайстрував вибухівку, — не втримався Яровий. — Але мій друг заплатив за вбивство власним життям.
— Тоді перший тост — за упокій його душі.
У бенкетній залі чекав обід: кропив'яний борщ, печеня з качки, молоді овочі, біле і червоне вино, фруктові льоди на десерт. Від самого Чорткова Ярема не бачив такого розкішного столу.
— Вибачай, що так бідно, але з їжею у столиці наразі скрута.
— У тебе збочене розуміння слова «скрута», — характерник змочив руки у піалі для омовіння і витер серветкою долоні.
— Добре мати кількох друзяк серед чумацького цеху, — Чарнецький підморгнув. — Вони навіть воду до пустелі привезуть за вигідну ціну!