То це виходить, що тепер я безсмертний?
Не поспішай із висновками. Скутий кривавими рядками Ґаадової угоди, ти захищений від впливу моєї сили. Волієш бути безсмертним?
Я вже ношу одне прокляття, іншого мені не треба.
Заздрю твоїй смертності. Коли ти зникнеш, я продовжу існувати. Століття за століттям. Спостерігати, як ви марнієте і зникаєте, ніби хвилі на березі. Мовчати. Існувати. Без жодного сенсу...
Можу позбавити тебе існування. Розбити молотом, наприклад.
Молот не знищить мене. Вогонь відступиться. Бурхливі води не стерли жодної моєї грані. Я мушу існувати і страждати — ось сила її прокляття.
Лише одна істота здатна вигадати таку витончену тортуру.
Не знаю, чим ти розгнівав Володарку, але вона завжди чинить справедливо. Я заслужив на свій вирок.
У нас із нею довга історія...
Моя історія значно довша. Моє минуле, мій переступ і моє ім'я лишаться невідомими, зате іншим я поділюся. Бажаєш почути?
Поки браття не покличуть до вечері.
То слухай. Першим і останнім, хто чув її, був Мехмед, а це сталося ще до того, як постала твоя держава.
...звівся на рівні. Розплющив обпалені жаром повіки. Від побаченого останні сили покинули його, і він завмер, сподіваючись на небуття. Але небуття — занадто милостиво, сказала вона. Спотворений пітьмою образ бурлився люттю, крижаною і пронизливою, такою могутньою, що потріскана земля навколо бралася памороззю. Її жахний голос, в якому не лишилося ні краплі колишньої володарки, шмагав, проголошуючи вирок, а він покірно приймав страшне покарання, вдячний за шанс спокутати бодай частину завданого його недбалістю лиха.
Тіло розірвало есенцією болю. Коли іскра свідомості засяяла знову, він був маленьким камінцем, що стрімко летів долі.
Політ завершився поруч невеликого стрімчака. Він стукнувся об пружну землю, підскочив і завмер у траві, звідки проглядали зелені крони дерев. Чувся невтомний дзюркіт джерельця, вітер у гіллі, крики птахів. Блакитним небом пливли грозові хмари.
У його рідному світі земля всохла, трава обернулася сірим бадиллям, дерева звернуло покручами. Вода стала мертвою, вітри зникли, пташки впали замертво з почорнілого неба. Усе його життя з численними заслугами, досягненнями і перемогами звелося до однієї помилки, яка перекреслила все.
Минали дні — спочатку швидкі у новизні, а потім дедалі повільніші. Дощі вмивали його, сонце розігрівало, цікаві пташки, приваблені блиском, намагалися його дзьобати. До стрімчака на водопій приходили різноманітні створіння, і він розглядав дивні обриси, такі несхожі на мешканців його світу. Осінь вперіщила зливами, помножила сили стрімчака, який розлився так сильно, що розмив землю під зеленим камінцем, але зима скувала воду непорушною кригою і накрила все білим покровом. Він лежав у неторканому снігу тижнями, у суцільній білизні довкола, мріючи про бодай одну темну плямку.
Слухав ріст трави. Весняні зливи зсунули його ближче до води; восени стрімчак виїв землю, підхопив і покотив за собою геть від галявини, до якої він устиг звикнути. Неспішна мандрівка тривала сторіччями: стрімчак замерзав, або його випивала посуха, або шлях перегороджували інші каменюки чи перегниле гілля. Кожному рухові він радів, як видатному подарунку. Відшукував будь-які зміни навколо, плекав їх, як цінні спогади. Видіння опалого листа, що пропливав над ним, оберталося яскравим враженням, і листок запам'ятовувався у найменших дрібницях.
Нескінченна бездіяльність могла звести з розуму, але в кристалічній формі шляху до рятівного божевілля не існувало. Він був приречений на нудьгу.
Коли течія винесла його майже на поверхню, він почув нові звуки, і вперше побачив людей — двох чоловіків у звірячих шкурах, що припали до води, напилися, перейшли стрімчак убрід і розчинились у лісі. Наступна зустріч трапиться вже після того, як люди винайдуть колесо, виплавлять залізо і розбудують великі міста з різнобарвними ганчірками над баштами, за які вбиватимуть одне одного.
Стрімчак упадав у широку могутню ріку, що ніколи не пересихала. Її сильна спокійна течія не вщухала навіть узимку: поверхня бралася кригою, але під нею продовжувало метушитися глибинне життя. Він запам'ятав круті жовті береги, а потім пірнув до нового світу, де вперше побачив водорості, риб і молюсків, чиїх назв він не знав, а тому вигадував власні, вивчаючи все довкола, радіючи невпинному рухові.
А потім течія винесла його в море, де він дізнався, що здатен заволодіти чужим тілом.