Дурнувата риба ковтнула його, піднятого з хмариною мулу, і вперше за довгі сторіччя він перестав бути пасивним спостерігачем — він міг рухатися за власним бажанням! Забута воля п'янила. Він дивився на світ новими дивними очима, відчував воду у зябрах, обережно розрізав щільний простір плавцями, плив, куди бажав... Він жив!
Прокляття зникло. Він плавав із іншими рибами, бавився у потоках, харчувався, породжував потомство. Досліджував підводний світ, плавав, плавав, плавав, допоки не набридло в морі, і він повернувся до річки — вже іншої — де вивчав не глибини, а поверхню, яку покинув багато віків тому. На берегах панувало геть інакше життя.
Його цікавість зіграла злий жарт: розглядаючи зблизька кудлатого рибалку, він раптом опинився у його пащеці, могутні щелепи розкусили невелике тіло, і вже за хвилину він отримав нову форму — могутню, важку, нездоланну, з хутром, іклами, кігтями.
Він заходився вивчати нові терени і відкривати для себе іншу сторону цього світу; мандрував навколишніми горами та лісами, ходив у снігах, перетинав річки.
Голод! Я жер рослини, тварин і рибин, роздирав, ковтав і полював, шар мого жиру грубшав. Я спав, і то був прекрасний сон — довгий, спокійний, ситий. Приходила весна, і я прокидався в худому тілі, тож усе починалося знову... Голод! Так хочу відчути його знову. Відчути бодай-щось...
Інші створіння тікали врозтіч перед його поступом, і ніхто, крім безстрашних диких бджіл, чиї вулики він грабував для солодкого почастунку, не наважився стати у нього на шляху.
До другої зустрічі з людьми.
Його заскочили зненацька. Поки він роздивлявся нових створінь, люди випустили в нього гострі патички, і це його розізлило. Людська плоть була слабка, але добре смакувала. На пам'ять від тої зустрічі в шкурі лишилися кілька скалок, що він ніяк не міг дістати, навіть почухування об стовбури дерев не допомогли — так і вросло назавжди нагадуванням.
Відтоді люди траплялися постійно, проте він уже знав, як із ними поводитися. Вони намагалися його вполювати у різних місцях, різними способами, але всі гинули, гинули, гинули... їхні рештки повільно тліли, розкидані по його безмежних мисливських угіддях. Інші давно здалися б, але люди вражали впертою жагою до вбивства: що більше він убивав, то більше їх приходило. Чутки про непереможного хижака-людожера вабили, як світло манить мушок: напевно, аби стати славетним, людина мусить вбити когось славетнішого.
Черговий загін прийшов у дивних вбраннях, яких він раніше не бачив, із блискучими палицями, які гримнули громом — і тіло, його довершене непереможне тіло, скрутило болем, наче величезна бджола вжалила крізь цупке хутро. Вперше за багато років він злякався і побіг, та люди не відставали, надсилали безстрашних гончаків і нових бджіл, допоки він не провалився у величезну яму. Тіло пронизали гострі палиці, а навколо ями стояли мисливці, кидали згори важкі камені, аж він не міг поворушитися. А потім один стрибнув, розрізав ведмеже черево, заходився виймати орган за органом, допоки...
Він занадто звик до цього тіла. Думка про повернення до стану нерухомого каменю була нестерпна. Може, мудра Володарка це передбачила, аби поглибити його страждання?
У ведмежому шлунку знайшовся дорогоцінний камінь, і кілька золотих перснів. Переможці святкували: людожера було знищено. Трофейний смарагд віддали сміливцю, який стрибнув у ведмежу яму. Той подарував коштовність своїй сестрі, дружині іншого мисливця.
Так почалося життя з людьми.
Камінь сховали у скриньку, де він тужив за втраченим тілом і вивчав своїх убивць зблизька. Від родини мисливця він чимало дізнався про характери людей, їхній побут і дивний світогляд. Слухав, як жінка порається по дому, готує, прибирає, вітає чоловіка з поверненням, як вони кохаються, як народжуються їхні діти. Двоє з чотирьох народжених синів вижили і зростали на радість батькові, що навчав їх мисливському промислу. Жінка хотіла дівчинку, і після чотирьох хлопців народила її. Донька виросла, вийшла заміж, отримала знайдений у ведмежому шлунку смарагд у подарунок на весілля.
Переїхала до міста, де темрява у скриньці була іншою, тривожною і галасливою. Доньці не дісталося сімейного щастя матері — чоловік не працював, постійно пив, часто бив її. Одного дня він поцупив камня і поніс до закопченого генделика, де грали в карти. Програв. Новому власникові смарагда довелося тікати, бо чоловік раптом схопився за ножа, відмовляючись визнати програш.
Нові дороги, нові міста — всі брудні та похмурі — і знову безкрайній океан, що на поверхні видавався сірим та порожнім. Корабель плив хвилястою пустелею довго-довго, двічі втрапляв до шторму; він бажав кораблетрощі, аби знову пірнути в знайомі глибини, де можна спробувати щастя з новим тілом.