Як спиною до спини пробивався з захопленої хортами Буди.
Як сіяв криваву сівбу в Покровській Лаврі.
Як сидів прикутим до дерева у подобі людинововка, ревучи кілька годин поспіль так страшно, аж кров стигла у жилах.
Про що він думав, коли гинув біля Темуджинового шатра?
Гнат відчув, як у горлі далекою луною озвалася спрага — прихована, але непереможена — білий стяг його особистої поразки.
Він остаточно здався після Шацьких озер. Рештки сіроманського спротиву було знищено, і ті, кому пощастило вижити, розбіглися назавжди. Еней і раніше полюбляв зазирнути в чарку, а тепер угледів на каламутному денці легкий вихід зі свого відчаю. Уляна з Остапчиком — за морями-океанами, Орден — знищено, домівку — спалено; що йому лишалося?
На лоба крапнуло.
Гнат розплющив очі, коли темінь низького неба розітнуло сліпучою блискавицею. Загуркотіло, зашуміло, і листя вклонилося важким струменям, що несли холодний подих грози.
— Файно, — Ярема ляснув у долоні. — Варган знав, кому заповідати!
Бойко бережно протер варган від слини і сховав подарунок до чохла.
— Ецерон вітає! Ецерон! — Савка засміявся, скинув руки над головою і закрутився в танку під дощем.
— Рушаємо зараз, поки не вщухло, — наказав Северин.
Усі, крім Павича, заходилися скидати одяг.
Першим перекинувся шляхтич. На широку спину закинули ображеного перерваним танком Савку, пристібнули для певності пасками, на що Павич глипав очима і стискав мотанку. Залишати коней та майно без догляду на бозна-скільки діб було ризиково, але поруч дзюркотіло джерельце і буяло густе зілля, тож лишалося сподіватися, що жоден зайда не припхається до цієї дрімучої, богом забутої просіки.
Коли Гнат перекидався востаннє? Важко згадати. Впродовж місяців він майже не тверезів, а під хмелем обертатися собі не дозволяв — джурою наслухався цю настанову від батька щоразу, коли той зазирав до власної фляжки.
Крізь принишклі папороті Яровий із Савкою на спині повів у ніч. Северин ішов слідом, Гнат біг останнім. Лапи вгрузали, ковзали по багнюці, що рясно ляпала на стиснутий в іклах клунок. Близнючок і піштолі довелося лишити — сіроманці взяли тільки ножі, які загорнули в одяг разом із харчами. Бойко мчав, поринувши у мрії, де він білує і патрає Юхима Кривденка, не дозволяючи тому помирати.
Вибігли до крутого берега, стишили крок. Припали до землі і потрюхикали між трав ледь помітною стежкою, що обірвалася під похилим гіллям старої смереки. Звуки зливи сховали плюскіт, і озеро прийняло гостей у поцятковані лататтям обійми. Як один, вовки випірнули, піднесли голови, попливли до острова, що бованнів темним обрисом крізь розмальовану навскіс ніч. Острівець мав невеличку пристань і декоративні парості осоки навкруги; решту землі займав будинок на два поверхи, який Гнат нарік ляльковим, і затишна тераса з невеличким, захаращеним квітковим садом навколо.
Савка тулився до Яремової шиї і судомно ковтав повітря. Гнат переживав, аби той не галасував — хто-хто, а Павич може крикнути так, що за милю почують — проте Савка переживав мандрівку у стоїчній мовчанці. Відстань до острова здолали за кілька хвилин; Гнат чекав окрику або пострілу з берегу, але чулася сама лише злива. Вартові, напевно, куталися в плащі, насували каптури до носа, кляли свою долю і заздрили товаришам, яким пощастило спочивати в сухій сторожці.
Запливли під дошки пристані. Северин сунув клунок у вільну руку Павича і перекинувся. Гнат мимоволі відзначив, що тіло Чорнововка втратило колишню міць.
— Сидіть тут, — Северин дістав зі своїх речей кілька відмичок. — Чекайте на сигнал.
Гулькнув до дверей, і майже одразу почувся тихий свист. Сіроманці хутко заскочили до відчиненого будинку. Северин звільнив Павича, і той негайно перекотився з вовчої спини на підлогу, притулив до обличчя мокру мотанку та радісно всміхнувся.
— А ти швидкий, — зауважив Бойко.
— Було відчинено, — відповів Северин. — Сьогодні нам щастить.
У холі з комином нещодавно прибирали: вікна вимиті, фіранки чисті, збиті подушки на софах без жодної порошинки.
— Доведеться підтримувати лад, — Ярема викрутив очну пов'язку, почепив на голову і заходився збирати облізле хутро. — Надворі все змиє дощем, але тут мусимо ховатися безслідно.
Всюди панував затишок: від дощатих стін приємно пахло старою деревиною, усюди виднілися різьблені меблі, оленячі роги, східні килимки, порцелянові статуетки, книжки з золотим тисненням на корінцях. Гнат казився від самої думки про те, скільки людей гнуло спини, аби викопати посеред лісу озеро, скільки часу і дукачів змарнували, аби парочка якихось товстосумів приїздила сюди раз на кілька місяців... пожерти й поспати!