— Знаю.
— Як гадаєте його взяти?
— Я не його хочу взяти. Хочу взяти свої гроші. Хай собі й далі бешкетує, хай собі й застрілиться, коли хоче. Але якщо я з Портера не виб’ю комірного, то виб’ю його самого з віконця.
Фредді хихикнув. Тихенько, але вишкірені зуби додали хихоту значущости. Природжений лакуза, він любив плітки й сам охоче пліткував. Його вуха чули кожне нарікання, кожну лайку. Його очі бачили все: потаємні погляди закоханих, бійки, нові вбрання.
Мейкон мав Фредці за телепня та вигадника, однак покладався на нього. Двірник завжди правдиво подавав факти, натомість завжди хибно витлумачував їх. Та й тепер він не помилився, сказавши, що Портер п’яний, що має рушницю і що висунувся з віконця. Але насправді Портер і не гадав убивати когось. Хіба що самого себе. Якщо не задовольнять умови, яку він гучно й виразно вигукував із віконця:
— Я хочу гратися! Пришліть мені сюди бабу! Хоч яку! Встромлю їй по самі помідори! Вграю, аж дим піде! Чуєте? Пришліть кого-небудь, бо інакше пальну собі в голову!!
Мейкон і Фредці прийшли на подвір’я. Там жінки-квартирантки віджартовувалися Портерові.
— Скільки за це заплатиш?!
— Спершу пальни собі в голову, а тоді ми пришлемо котрусь з нас!
— Невже тобі треба жінки?!
— Може, козою чи сучкою обійдешся?!
— А може, й того забагато буде?!
— Ми тобі лійку дамо! Стромляй собі досхочу!
— Ану відклади оцю пукавку! Кинь сюди гроші, що мені заборгував! — крикнув Мейкон, заглушивши жіночі кпини. — Зараз же кинь сюди долари, а тоді стріляйся, нігере задрипаний!
Портер обернувся й націлив рушницю на Мейкона.
— Якщо натиснеш на собачку, то гляди не промахнися! Стріляй влучно, бо інакше відстрілю тобі яйця й запхаю їх у твою гнилу пельку! — гукнув Мейкон і видобув із кишені зброю. — А тепер гибай із цього вікна!
Завагавшись на якусь мить, Портер спробував повернути дуло на себе. Цього йому не вдалося. Задовга цівка, та й надто вже п’яний був Портер. Помоцювавшись трохи, він спер рушницю на віконну раму, розстібнув штани, витяг члена та став поливати сечею жінок. Ті заверещали й кинулися хто куди. Ніяка рушниця не зчинила б такої паніки. Мейкон почухав собі потилицю. Фредці гнувсь у три погибелі зо сміху.
Більш ніж годину Портер не давав їм спокою. Щулився з холоду, галасував, погрожував, мочився і знай домагався жінки.
Хлипав, аж йому груди ходором ходили, і раз у раз вигукував:
— Я люблю вас! Люблю вас усіх! Не робіть так. Таж ви жінки! Перестаньте. Не робіть так! Хіба ви не бачите, як я вас люблю?! Я помру за вас, накладу на себе руки! Кажу вам! Боже милосердний, змилуйся наді мною! Що мені, бідному, робити? Що мені діяти на цьому клятому світі-і-і?!
Сльози текли йому струмком. Портер обіймав рушницю, наче жінку, якої він просив, якої шукав усе своє життя.
— Боже, дай мені ненависть, — заводив він, — щоб я мав її на щодень. Любови не давай. Я її не витримаю. Не подужаю з нею, Господи! Так само, як містер Сміт не подужав. То завеликий тягар. Ісусе, ти це знаєш! Не хто, як Ти! Ти знаєш все про любов. Скажи: хіба вона не важезний тягар?! Господи, невже Ти цього не розумієш? Твій Син не зміг нести його. Той тягар убив навіть Ісуса, а що вже про мене казати! Га? Га?!
Портера знову брала лють.
— Ану йди сюди, ніґере! Негайно спустися!
Мейконів голос і досі звучав гучно, але вже втомлено.
— А той павіан без яєць, — показував Портер на Деда, — найгірший з вас усіх. Він потребує вбивати, він мусить вбивати. А знаєте, чому потребує? Скажу вам. Я знаю чому. Всі...
Пробурмотівши: «Всі знають», Портер важко зсунувся з вікна всередину. Й одразу заснув. Коли засинав, рушниця вислизнула з його руки, заторохтіла по даху, впала і гучно вистрілила. Куля пролетіла повз чиїсь ноги та влучила в шину запаркованого на вулиці автомобіля.
— Піди-но забери мої гроші, — звелів Мейкон.
— Я? — спитав Фредді. — А якщо він...
— Піди-но забери мої гроші.
Портер хропів. Дарма що випалила рушниця, дарма що йому рилися в кишенях, спав як по купелі.
Коли Мейкон вийшов із подвір’я, сонце вже зайшло за хлібний завод. Стомлений, роздратований, він ішов П’ятнадцятою вулицею. Звів погляд, минаючи один зі своїх будинків. Мейконова постать розпливалася в мінливому світлі — від присмерку до потемків. Його доми, розкидані там і сям, пнулися понад нього, наче присадкуваті привиди з насунутими на очі каптурами. Дед не любив дивитися на них у такому світлі. За дня вони навівали відчуття безпеки, а в такий час ніби й не належали йому. Ніби змовилися між собою поводитися так, щоб домовласник почувався якимсь чужаком, злиденним приблудою без даху над головою. Пройнятий відчуттям самотности, Мейкон вирішив піти до Нелікарської вулиці навпростець, хай навіть доведеться минути сестрину оселю. Був певен, що в дедалі густішому сутінку Пілат його не зауважить. Перейшовши через подвір’я, він попростував уздовж огорожі, що вела до Любої вулиці. Там, у вузькому одноповерховому будиночку, мешкала Пілат. Не могла собі дозволити електрику. Ані газ. Світила разом із дочкою свічками й гасовими лампами, топила в печах дровами та вугіллям, брала воду з колонки надворі — жила так, наче слово «поступ» означає лише ходу.